Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

— Це непевне місце. Дарма ви сюди прийшли. А я звик. Не можу піти звідси. Тут… моє життя, — сказав старий, похиливши голову. Потім підвів очі й поглянув на дівчинку. — Прощавай, Аліно. — І зник у соснах.

Діти не промовили й слова, приголомшені такою несподіванкою.

— Нумо збиратись, — сказав Селестіно і заходився лаштуватись у дорогу. — Час додому.

Діти взялися до роботи. Кожен щось робив. Аліна першою порушила мовчанку, бо її розбирала цікавість:

— Тату, а що було далі — після того, як вас вигнали з цих земель?

— Мій батько, Мануель і я переховувались тут недалеко, поки старий помер. Потім ми вдвох подалися до Сьєрри[8] партизанити. Після перемоги революції землю в американців відібрали й віддали селянам. Ось відтоді Белісаріо й має садибу.

— А Хасінто не дали землі? — спитав Пако, згортаючи намет.

— Чому ж? Давали. Але він відмовився. Попросив тільки чомусь, щоб йому дозволили жити на узбережжі.

Аліна подумала, що Хасінто після знегод і страждань, мабуть, трохи схибнувся і, знайшовши скарб, не здав, а десь переховав його. Тому він і залякує їх вигаданими історіями про таємничі випадки та нічні голоси на узбережжі. Вона майже не мала сумніву: скарб у Хасінто.

— Гаразд, ходімте, — сказав Селестіно, коли все було зібрано.

Кожен узяв свою ношу, і вони потихеньку рушили порослим схилом до Берегової Брами. Дійшовши до ущелини, діти озирнулися.

— До побачення, сосни й печери! — сказав Пако, якому страшенно не хотілося йти звідси. — Ми повернемось.

Але це було не так просто. Зовсім не просто.

Коли вони повернулись додому, Хосефа мала для них добру звістку: у них два-три дні поживе бабуся, бо Мануель переїздить у селище, а переїзд — це завжди колотнеча.

Після обіду близнята подалися до невеликої селищної бібліотеки, щоб знайти для Пепе якусь книжку з археології, а вся родина, окрім бабусі, сиділа перед телевізором.

Бабуся казала, що телевізор — то дурна вигадка і все нині йде шкереберть. Тож Маркосу довелося завести її до великої кімнати.

Але невдовзі він зазирнув до вітальні.

— Аліно, — покликав хлопчик. — Іди сюди.

— Дайте бабусі спокій, — зауважив Селестіно.

— Та що ти, тату. Ти ж знаєш, як вона любить побалакати з нами, — сказала Аліна, підводячись.

Коли брат і сестра зайшли до кімнати, Маркос причинив двері.

— Я приніс їй кави з молоком, а вона завела мову про скарб, — пояснив хлопчик. — Тому я тебе й покликав.

Старенька з чашкою в руках погойдувалась у кріслі. Маркос та Аліна посідали коло неї.

— То що ти казала про скарб, бабусю? — лагідно спитав хлопчик.

— Я? Я нічого не казала.

Діти мовчки перезирнулись, і Маркос зробив ще одну спробу:

— Але, бабусю! Про скрині, що їх несли…

— Та я майже нічого не пам’ятаю. Я тоді була зовсім мала.

Діти добре знали, що в часи піратів бабусі ще й на світі не було, але водночас розуміли, що стара могла знати перекази, які переходили від батьків до дітей і в яких могли бути зернята правди.

— Вони привозили з мандрів великі скрині до цих берегів, — несподівано почала вона. — Дехто каже, що це не так, — підвищила вона голос, зиркнувши на свою правнучку, — і що пірати ховали свою здобич на острові Пінос або на Ямайці. Але я знаю, що тут вони теж бували.

Діти були в захваті від почутого. Бо після того, як вони побували в печерах і переночували на узбережжі, ці території сприймалися зовсім інакше, ніж перед тим.

— Це недалеко, — показала бабуся десь понад своєю головою. — Саме там заховано скарб.

— У бухті, бабусю? На скелі Корсара? — жадібно допитувалась Аліна.

— Це був великий корабель, — незворушно провадила далі стара, — а на передній частині його напис. Як же він називався? Хай воно сказиться! Ще вчора та назва стояла в мене перед очима. Ми з дідом Бернардіно багато говорили про це. Він називався… Вже стільки років минуло, як я його бачила…

Діти напружено чекали. Старенька опустила голову, але за хвилину підняла очі й звернулась до дівчинки:

— А Атанасіо не прийде сьогодні?

Аліна не знала, що відповісти, і поглянула на брата.

— То не пригадуєш, як він називався, бабусю? — наполягав Маркос.

— Хто? Атанасіо? Його так і звати — Атанасіо. Він не прийде сьогодні?

Діти перезирнулись. Аліна зітхнула. Думки старої вже перескочили на іншу, далеку від скарбу тему. Тепер треба чекати, поки вона знову щось згадає.

— Якщо тобі буде щось треба, гукнеш мене, бабусю, — сказав хлопчик і вийшов із сестрою з кімнати.

Близнята поверталися з бібліотеки з книжкою, коли перед ними зненацька різко загальмував автомобіль. Брати аж підскочили з несподіванки.

— Овва!! То ви такі лякливі? — пожартував Омар, племінник Белісаріо. — Цей ридван не кусається.

— Так не можна їздити по селищу, — дорікнув йому Пако.

— Гаразд. А як справи з екскурсією? Я бачив вас з рюкзаками біля садиби мого дядька. Ви ходили на узбережжя, еге ж?

— Ходили, — відповів Пепе. — Там було дуже цікаво.

— Мені казали, що це безлюдне місце. Не знаю, як ви наважились ночувати там.

— І навіть збираємось туди ще раз, — похвалився Пепе. — Ми провадимо археологічні дослідження.

— Надовго? Знову заночуєте? — спитав чоловік і, помітивши, з якою поважністю дивляться на нього хлопчики, розреготався. — Дивні бувають уподобання. Забруднити весь одяг землею і грязюкою заради якихось індіанських