Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

Через непроглядну темряву маленьке судно поволі пробивалося до берега. Двоє піратів веслували над силу. А третій сидів на носі човна, вдивляючись у морок, що панував над безкраїм морем.

Коли слабке місячне сяйво освітлювало морську гладінь, на його правій щоці чітко було видно страхітливий шрам.

— Капітане, — стиха промовив до нього Спрут, не кидаючи гребти. — Ця ніч така ж темна, як і та, коли ми пустили на дно моря «Гавйоту».

Але той, зі шрамом, не відповідав. Тоді Спрут обернувся до другого — худорлявого, з гачкуватим носом, який веслував поруч.

— Правда ж, Невмирако?

— Я й досі пам’ятаю обличчя тих бідолах, — сказав другий весляр. — Забити довелося всіх.

Піратське судно посувалося по чорній воді. Місяць ледь-ледь прозирав крізь хмари.

Капітан непокоївся і мимохіть потирав знівечену щоку. Раптом порив вітру доніс до нього добре знайоме клекотіння — це хвилі билися об рифи.

— Пильнуй, Спруте! — застеріг він. — Берег уже недалеко.

Кремезний і дужий Спрут завмер і якийсь час сторожко роззирався, щоб визначити напрямок.

— Вусань тут, Капітане! — сказав він нарешті і штовхнув ліктем Невмираку: — Он туди, і хутчій.

Пірати налягли на весла. Те, що вони йшли правильним курсом, додало їм снаги, і морські розбишаки завзято веслували, збурюючи воду. Перед ними помалу зростало якесь громаддя з невиразними обрисами.

— Скеля Корсара, — сказав Капітан вдоволено і додав уже тихіше: — Візьми трохи ліворуч, Спруте. Це безпечне місце. Тут ми й пристанемо.

Спритно маневруючи, вони наближались до берега — туди, куди показував Капітан. Скеля Корсара, яку вже добре було видно, лишалася праворуч від них.

Весла то били по воді, то ледь її торкались. Пірати, що звикли у скрутних обставинах плавати поночі, тихо посувалися вперед. Здавалось, вони бояться порушити нічну тишу, щоб нічим не виказати себе.

Причалили до берега. Капітан відразу скочив на пісок і широкими кроками рушив уперед.

— Беріть скриню і йдіть за мною, — наказав він. — Та обережно! Адже це наше золото!

Мертвотне місячне світло відбивалося на гребені кожної хвилі, що набігала на берег, у краплинах води, що спадали з їхньої одежі.

Спрут і Невмирака важко ступали зі своєю ношею, вгрузаючи в пісок.

— Капітане, — озвався Спрут, важко дихаючи. — Як Вусань називав оце місце?

Капітан зупинився і знову потягся рукою до щоки. Він завжди так робив, коли замислювався. Тим часом сірі хмари поволі заступили місяць, немовби полонивши його навіки.

Коли ті двоє поминули Капітана зі своєю дорогоцінною ношею, він ураз пригадав:

— Гуанабай, Спруте. Гуанабай.

Глупа ніч стала для них доброю помічницею, бо місяць зовсім зник і густий морок покрив пісок, скелі, печери, так ніби їх ніколи й не було.

Це була новорічна ніч з пахощами моря, повита теплуватим і вогким серпанком вічного карібського літа. Ніч — таємна спільниця. Ніч піратів.

Долина з розкиданими по ній тваринницькими ферма ми з білими огорожами тепер ніби повужчала. Нова дорога розділила її навпіл. Щоправда, людям стало легше діставатись у віддалені місця, та й вантажі перевозити зручніше.

Так думав білявий парубійчак років п’ятнадцяти, що разом зі своєю сестричкою сидів на брилі обіч дороги.

— Може, вони й не приїдуть? — спитала дівчинка, і в її чорних, метких очах промайнуло занепокоєння.

— Не хвилюйся, Аліно, — спробував втішити її Маркос. — Не минуло й десяти хвилин, відколи ми прийшли сюди, а тобі вже терпець уривається.

— Просто боюсь, що вони не приїдуть, — сказала дівчинка, підводячись із брили. Потім нахилилась, узяла камінець і щосили пожбурила його.

Вони чекали приїзду Пако і Пепе — своїх двох найкращих друзів.

Почалося це давно. Селестіно — Алінин батько — познайомився з Хосе Луїсом у народному ополченні. Чимало днів їм довелося воювати пліч-о-пліч. Відтоді ця дружба зміцніла і навіть передалася їхнім дітям, які теж стали щирими приятелями. Тому Селестіно й спало на думку, щоб діти разом провели канікули. І ось уперше Пако й Пепе мали приїхати в селище у гості до своїх друзів.

Тоді Аліна на радощах не могла натішитись, що її тато такий добрий. А от тепер не могла знайти собі місця. Вона знову схилилась над травою, щоб знайти камінець, аж тут схвильований голос брата змусив її повернути голову.

— Автобус!

Справді, далеко на дорозі з’явився міжміський автобус, що швидко наближався до них.

— Їдуть! — вигукнула Аліна і підстрибнула на радощах.

Невдовзі автобус зупинився, дверцята розчинились.

— Маркосе! Аліно! — гукнув Пако ще на сходинках, а за ним вигулькнув другий, схожий на першого, хлопчик — теж темношкірий і з таким самим радісним обличчям. Це був Пепе, його брат-близнюк. На руках він тримав Мочіту.

Автобус відійшов, полишивши галасливий гурт дітлахів. Вони говорили один поперед одного, а цуценя аж захлиналося від гавкоту.

— Мочіто! Мочіто! — покликала Аліна, і цуценя підбігло до неї. Дівчинка взяла його і ніжно пригорнула до себе. — Я так хотіла познайомитися з тобою. Не знала, що й ти приїдеш.

— Ми її сховали до цієї валізи, — жартівливо сказав Пако. — Отак і довезли.

Ніби зрозумівши, про що йдеться, Мочіта вислизнула з Аліниних рук і стала на задні лапки.

— Та ти розумниця, Мочіто! — захоплено вигукнула дівчинка, заплескавши в долоні.

Маркос, що теж тішився з цієї