Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро
«Чому б мені не зазирнути? — подумала вона. — Може, побачу там якийсь ящик чи скриню…»
Дівчинка боязко заглянула у вікно. В хатині був страшенний розгардіяш. У кутку — поламаний ослін і старий нефарбований столик. Біля нього — складане ліжко з невміло залатаною ковдрою і кількома джутовими мішками, кі, мабуть, правили за простирадла. Окрім того, скрізь було розкидане старе лахміття.
«Якщо він і знайшов скарб, то ховає його десь в іншому місці», — вирішила Аліна. Вона вже випросталась, щоб відійти від вікна, аж тут помітила щось цікаве.
На стіні біля вікна висіла стара шабля. Дівчинка нічого не тямила в зброї, але збагнула, що це старовинна річ. Подекуди лезо було іржаве. На руків’ї — кілька подряпин і якийсь напис. Аліна витягла шию, намагаючись розібрати його.
— Ко-ко-а-нут, — по складах прочитала вона. — Коконут.
«Написано не по-нашому, — подумала дівчинка. — Звідки в нього ця шабля..?»
І раптом у неї промайнув невиразний здогад. Чи не піратська це часом зброя? Може, саме вона служила піратам у їхньому розбої? І якщо шабля у Хасінто, то, виходить, їхні підозри небезпідставні і він таки знайшов… скарб?
Тим часом Пако пробирався печерою вслід за Мочітою. Цуценя дісталося до вчорашнього місця і знову загавкало,
— Зажди, Мочіто! — гукнув позаду хлопчик.
Стеля нависла так низько, що дряпала йому спину, Висота печери тут була футів[7] зо два, не більше. Цуценя не вгавало.
— Я тут, Мочіто, — сказав хлопчик.
Руки й ноги у нього були в глині, але він таки домігся свого. Коли цуценя побачило його поруч, то перестало гавкати, лиш гарчало,
— Побачимо, що тут, Мочіто.
Хлопчик не взяв з собою ліхтарика, тому діяти доводилося наосліп. Він почав обережно обмацувати долівку навколо себе. Нічого не знайшовши, вирішив трошки просунутись уперед і ще пошарити рукою.
Кінець кінцем щось таки знайшов. Його права рука потрапила в порожнечу. Це був отвір. Досить широкий, щоб пролізти людині. Пако підсунувся ближче. Простяг руку, але дна не дістав. Тоді знайшов камінець і кинув його вниз. Камінець упав десь близько внизу. Мочіта загарчала.
«Неглибоко», — зміркував хлопчик.
Він присунувся до отвору і спустив туди ноги. Почав сповзати, аж поки завис на руках.
«Тут можна впасти, — подумав він. — А як же потім вилізти нагору?»
Хлопчик вибрався назад і примостився, коло отвору перепочити.
Раптом він насторожився, та й Мочіта почала гавкати. Чути було якийсь дивний звук, і часом щось неначе шуміло. Пако прислухався. Цей звук йому щось нагадував. Що ж це таке? І тут він зрозумів.
«Який я дурний, — сказав Пако сам до себе, — Це ж море. Море б’ється об скелі».
Але відразу ж заперечив собі. Як море? Море під землею?
Мочіта гавкала далі. Хлопчик зрозумів, що більше нічого не може вдіяти.
«Найкраще вертати назад, — вирішив він. — Але я ще прийду. Візьму ліхтарик та мотузок і повернусь. Треба з’ясувати, чому знизу долинає шум моря».
Через півгодини Маркос у таборі розповідав близнятам новини:
— Хасінто подався на берег, сів у човен і ловить рибу у відкритому морі.
Аліна, яка вже розказала про бачене в хатині, була в цей час разом із Селестіно на березі. Пепе та археологам не пощастило в пошуках. Що ж до відкриття Пако, то всі погодились, що туди треба сходити з мотузком і ліхтариком.
— Цей старий дуже худий і кудлатий, — розповідав Маркос далі.— І не схоже, щоб він розмовляв сам із собою, бо коли я йшов за ним назирці, він не розкрив рота.
У цю хвилину в таборі з’явилась Аліна. Пако, що саме дивився в її бік, скам’янів — лише в кількох метрах за дівчинкою, яка ні про що не здогадувалася, йшов чоловік. То був Хасінто.
— А де тато? — спитав її Маркос і аж тоді помітив старого.
Миттю хлопчик кинувся до Аліни, відтрутив її І став поміж Хасінто й своїми друзями.
— Що ви хочете? — суворо звернувся він до старого.
— Я… — почав чоловік і затнувся. Здавалося, йому важко було говорити. — Я тільки хотів подивитись… — Він дістав з кишені сорочки маленьке фото й показав його Аліні.— Вона схожа на мою доньку.
Тут нагодився Селестіно.
— Що сталось? — спитав він, але, побачивши Хасінто, замовк.
Двоє чоловіків дивилися одне на одного. Маркос, що уважно розглядав непроханого гостя, помітив, як збентеження старого поступово зникало і обличчя його прояснилось.
— Добридень! Ти, бува, не Селестіно? — спитав, на превеликий подив дітей, чоловік.
— Так, Хасінто. А це мої діти — Маркос і Аліна.
— Аліна… — повторив з ніжністю Хасінто. — Аліна. Як вона схожа на…
— На Росіту? — докінчив Селестіно за нього.
— Так. Ти пам’ятаєш? Це було тоді, коли американці зайняли наші землі й жандарми примусили нас піти з них. Ти був ще тоді малий, але й тобі перепало. Пригадуєш? Мені з Росітою довелося сховатись у печерах, і вона там занедужала. Ніяке зілля не могло зарадити… А все ті печери. Вони забирають здоров’я.
— Це правда. Але жити самотньо ще гірше. Чому ти не перебираєшся до нового селища?
Хасінто зніяковів. Дітям здалося, що він вагається.
— Бачиш, на узбережжі не все гаразд. Іноді я чую вночі дивні звуки й голоси…
У Маркоса відразу ж промайнув спогад.