Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Я звернувся до вас по допомогу, друзі мої, — почав він напівголоса, — щоб заарештувати Натаніеля Бампо, на прізвисько Шкіряна Панчоха. Він образив представника закону при виконанні ним службових обов'язків і не дозволив констеблеві провести обшук у себе в хатині, погрожуючи йому вогнепальною зброєю. Одне слово, друзі мої, він повстав проти закону, і тому він ніби поза законом. Він також підозрюється в інших злочинах — зокрема, в порушенні закону про недоторканність приватної власності. Отож я, будучи шерифом, маю намір сьогодні вночі заарештувати вищезгаданого Бампо й приставити його у місцеву в'язницю, щоб завтра він став перед судом і відповів за всі свої тяжкі злочини. А для того, щоб виконати цей обов'язок, мої друзі й співгромадяни, потрібні відвага та обачність. Відвага — щоб не відступити перед протизаконним опором, який ця людина може нам учинити, загрожуючи зброєю або нацькувавши на нас собак, а обачність, яка у даному випадку означає обережність і розсудливість, — щоб не дати йому втекти, й через інші причини, про які, думаю, немає потреби вам нагадувати. Ви оточите його хатину, і коли я гукну: «Вперед!», кидайтеся в атаку. Поки злочинець отямиться, треба ввірватися в оселю й заарештувати його. Тепер розійдіться, щоб оточити хатину з усіх боків, а я з одним із своїх помічників спущусь на берег і займу там позицію. Про все, що відбуватиметься, доповідати мені туди — я стоятиму на березі перед хатиною.

Ця промова, яку Річард підготував, поки йшов сюди, справила те враження, яке звичайно справляють такі промови, тобто навіяла кожному з учасників походу відповідне уявлення про небезпеки, що на нього чигають. Загін розділився — одні заглиблювалися далі в ліс, щоб непомітно вийти на бойові рубежі; інші рухалися вперед, намагаючись триматися вкупі, але кожен думав, як би йому відбитися від собак та не потрапити під кулю, — момент був напружений і хвилюючий.

Коли, на думку шерифа, минуло досить часу, щоб його люди оточили хатину, він голосно крикнув пароль, порушивши лісову тишу. Гучна луна прокотилася під склепіннями дерев, але коли згасли останні відлунки, у відповідь почувся не гавкіт собак, як сподівався Річард, а лише тріскіт сухих галузок під ногами констеблів. Однак незабаром і ці звуки стихли, ніби на мовчазну загальну угоду, і нетерпіння й цікавість шерифа зросли до такої міри, що здолали обачність, і він прожогом кинувся берегом нагору. Через якусь хвилю він стояв на галяві перед тим місцем, де так довго жив Натті. Але, на превеликий свій подив, він побачив перед собою лише димуче згарище.

«Поступово загін зібрався навколо купи золи й недотлілих колод. Полум'я ще знаходило собі поживу посередині; воно тремтіло від подуву вітерця й кидало навкруги тьмяний відблиск, вихоплюючи з мороку то одне здивоване обличчя, то друге, коли перше знов поглинала пітьма. Ніхто не сказав ані слова, ніхто вражено не вигукнув, — перехід від загального збудження до розчарування був такий раптовий, що навіть Річард утратив на мить дар мови, що з ним траплялося надзвичайно рідко.

Не встигли вони прийти до тями, як з пітьми в освіт згарища вийшла висока худорлява постать чоловіка, який ішов, ступаючи просто по золі й гарячих вуглинах. Коли він скинув шапку, всі побачили сиву голову та обвітрене обличчя Шкіряної Панчохи. Якусь мить він мовчки дивився на невиразні постаті людей, що оточили його, і погляд той був не так гнівний, як сумний.

— Що вам потрібно від старої беззахисної людини? — мовив Натті. — Ви вигнали божих створінь з пущі, де їм призначено було жити на радість їхньому творцеві; ви принесли з собою біди й диявольські хитрощі вашого закону туди, де людина ніколи не ображала своїх братів. Ви прогнали мене, хто прожив тут сорок довгих років, з моєї оселі й позбавили даху над головою тільки через те, що я не дозволив вам вдертися до мене з вашими брудними намірами. Ви змусили мене спалити ці стіни, в яких д півсотні літ їв, що мені досилало небо, й пив, що дарували прозорі ручаї; ви змусили мене плакати над попелом, що оце в мене під ногами, як батько плаче над своїми дітьми. Серце старого, який ніколи не заподіяв лиха вам чи вашим кревним, ви сповнили прикрими почуттями в той час, коли йому треба думати про спасіння своєї душі. Ви змусили його пошкодувати, що його ріднею були люди, а не лісові звірі, які ніколи не ображають своїх родичів. І тепер, коли старий прийшов увостаннє подивитися на рідне згарище, ви цькуєте його серед ночі, переслідуєте, наче зграя голодних собак змученого, загнаного оленя. Чого вам іще треба? Я один, а вас багато. Я прийшов сюди попрощатися із своїм домом, а не битися з вами. Робіть зі мною що хочете, коли на те воля божа.

Старий замовк. На його ріденькій сивині тремтіли відблиски вогню, а він стояв і дивився прямим і чесним поглядом на констеблів, що мимоволі відступили в пітьму від згарища, на якому ще диміли колоди й перебігало полум'я, тим самим звільнивши старому прохід у пушу, де його в темряві наздогнати було б неможливо. Але Натті ніби не помічав цього. Він не зрушив з місця, тільки заглядав по черзі кожному в обличчя, ніби намагаючись здогадатися, хто перший накинеться на нього. Так минуло кілька хвилин, і Річард, до якого вернулось самовладання, ступив до старого і, пояснивши свої дії велінням обов'язку, оголосив мисливцеві, що той заарештований. Загін оточив Натті, і всі, на чолі з шерифом, рушили до селища.

По дорозі бранця запитували, чому він спалив хатину й де подівся могіканин, але старий вперто мовчав. Нарешті шериф і його підлеглі, натомлені клопотами минулого дня і подіями цієї ночі, прибули в селище й розійшлися по домівках відпочивати, не забувши замкнути у в'язниці старого і, мабуть, самітного Шкіряну Панчоху.

РОЗДІЛ XXXIII

Гей, колодки сюди несіть!

Ми провчимо тебе, старий плутяго,

Хвальку безсовісний…

Шекспір, «Король Лір»

Дні в липні довгі, а сонце сходить рано, отож усі зацікавлені встигли зібратися раніше, ніж дзвіночок в «академії» сповістив, що настав призначений час, коли невинні будуть виправдані, а винні — покарані. Від самого світанку по лісових дорогах і стежках, які, збігаючи по гірських схилах, сходились у Темплтоні, їхали верхи і йшли пішки всі ті, хто прагнув до храму правосуддя. На вгодованому огирі з пишним хвостом їхав чепурний фермер, задерши догори обличчя, на