Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
— На обшук! — вражено повторив Едвардс, цим разом одвернувшись для того, щоб приховати свою блідість. — І що ж вони знайшли? Що побачили?
— Вони побачили рушницю старого Бампо, а це видовище спроможне пригасити допитливість хоч би й кого в цих лісах.
— Еге ж! Еге ж! — конвульсійно сміючись, вигукнув Едвардс. — Значить, старий зух прогнав їх! Таки прогнав?
Адвокат здивовано втупився в нього, але відразу ж знову заговорив на тему, яка дуже його цікавила:
— Дозвольте зауважити, добродію, що тут немає нічого смішного. Небагато залишиться від сорока доларів винагороди за пум і вашої платні за півроку, перш ніж вам пощастить залагодити цю справу. Напад на урядовця при виконанні службових обов'язків і загроза вогнепальною зброєю констеблеві — то не жарт, і карається не тільки штрафом, але й ув'язненням.
— Ув'язненням! — розгублено озвався Олівер. — Шкіряну Панчоху запроторять за грати! Ні, ні, це зведе старого в могилу! Вони ніколи цього не зроблять!
— Знаєте, містере Едвардс, — сказав Ліппет, раптом перейшовши на відвертий тон, — вас тут мають за освічену людину, але якщо ви скажете мені, як завадити присяжним визнати Натті Бампо винним, мавши такі докази, тоді я, у свою чергу, визнаю вас більш тямущим у законах, ніж я сам, адвокат з дипломом і трирічною практикою.
На цей час здоровий глузд узяв гору над почуттями, й Едвардс зрозумів, що все не так просто, як йому здавалося, й почав уважніше прислухатися до слів Ліппета. Помалу юнак трохи заспокоївся і тепер уже міг оцінити адвокатові поради. Незабаром Едвардс переконався, що всі пропозиції правиика — це лише виверти, побудовані на юридичних хитрощах; до того ж, для здійснення тих планів потрібно було багато часу. Однак Олівер дав зрозуміти Ліппетові, що в разі, коли дійде до суду, він готовий цілком оплатити його адвокатські послуги, чим надзвичайно догодив шановному юристові. Молоді люди розлучилися: один повільно подався до невеликої будівлі з дерев'яною вивіскою «Честер Ліппет, юрист», а другий енергійною ходою попрямував до «палацу». Ми полишимо на якийсь час адвоката й привернемо увагу читачів до його клієнта.
Увійшовши в залу, Едвардс побачив Бенджаміна й спитав, де можна знайти суддю.
— Щойно пішов до свого кабінету з тим теслею Дулітлом. А міс Ліззі у вітальні. Еге ж, містере Олівер, завдала нам клопоту та пума чи бума — не знаю до пуття, як її називати, бо це звір не англійський. Я ще взимку казав, що в горах бродить дика кішка, бо сам чув, як вона нявчала одного вечора восени, коли повертався з риболовлі. Якби вона вийшла на відкриту воду, я б дав їй ради, але розшукувати її серед дерев — для мене то все одно, що стояти на палубі одного судна й дивитися на щогли іншого. Бо не добереш, що й до чого в такелажі…
— Гаразд, гаразд, — урвав його Едвардс. — Мені треба побачити міс Темпл.
— І побачите, сер, — вона у своїй кімнаті. Боже мій, містере Едвардс, уявіть собі, яке б то було горе для судді! Побий мене грім, коли я знаю, де б він добув собі іншу таку дочку, — зовсім дорослу, хотів я сказати… Послухайте, сер, цей містер Бампо — порядна людина й добре вправляється і з рушницею, і з остенем. Я йому друг, містере Олівер, а значить, і вам…
— Спасибі, друже! — вигукнув Едвардс, схвильовано тиснучи йому руку. — Може бути, нам ще знадобиться твоя дружба, і тоді я дам тобі знати.
І, не чекаючи, поки Бенджамін придумає, що б відповісти, юнак вивільнив руку з могутнього потиску стюарда і ввійшов до вітальні.
Елізабет усе ще сиділа на канапі, задумана, схиливши голову на руки. Вражений її красою і чарівністю постави, Олівер стримав своє нетерпіння і наблизився до Елізабет обережно й шанобливо.
— Міс Темпл… Міс Темпл, пробачте, що я без дозволу, але дуже вас прошу приділити мені кілька хвилин…
Елізабет підвела голову й подивилася на нього великими чорними очима, вологими від сліз.
— Це ви, Едвардсе? — запитала вона так лагідно, як досі розмовляла тільки з батьком, і цей тон до глибини душі схвилював юнака. — Як почуває себе наша бідолашна Луїза?
— Вона із своїм батьком, щаслива і вдячна, — відповів Олівер. — Міс Темпл, коли я довідався про ту страшну небезпеку, яка вам загрожувала, то від хвилювання втратив дар мови. Але, йдучи до містера Гранта, я, мабуть, трохи заспокоївся, і, очевидно, там мені пощастило краще висловити те, що я почував, бо міс Грант аж заплакала, слухаючи мої немудрі слова.
Елізабет відповіла не зразу; вона знову затулила очі руками. Але вже за хвилину заспокоїлась, глянула просто в очі Едвардсові й сказала з усмішкою:
— Ваш друг Шкіряна Панчоха став тепер і моїм другом. Я весь час думаю, як мені найкраще віддячити йому… Може, ви допоможете мені, бо знаєте його бажання і звички?
— Так! — вигукнув юнак палко, аж дівчина здригнулась. — Хай небо винагородить вас за вашу добру душу! Натті був такий необачний, що порушив закон: забив оленя. І я… На мені також лежить провина за це, бо я брав участь у полюванні, отже, і мене слід покарати. Вашому батькові поскаржились, він підписав ордер на обшук…
— Я знаю все, — урвала його Елізабет. — Доведеться зробити так, як вимагає закон: треба зробити обшук, знайти оленя і стягти штраф. Але я повторюю слова, що ви колись мені сказали: невже, так довго проживши з нами, ви не знаєте нас? Подивіться на мене, Олівере Едвардс, і скажіть: невже я схожа на людину, яка дозволить, щоб той, хто врятував їй життя, попав до в'язниці через таку дрібницю, як штраф? Ні, ні, сер. Мій батько суддя, це правда, але передусім він людина і християнин. Він усе розуміє — і не дозволить скривдити старого.
— Який тягар ви зняли з моєї душі! — вигукнув Едвардс. — Значить, його більше не турбуватимуть? Ваш батько захистить Натті! Ви так сказали, міс Темпл, і я вірю вам.
— Це саме скаже вам і батько, — відповіла Елізабет, — ось він іде.
Але вигляд Мармедюка не відповідач оптимістичним сподіванням його дочки, — чоло судді було нахмурене, рухи поривчасті. Елізабет і Олівер мовчали, а суддя, пройшовшись кілька разів по кімнаті, вигукнув:
— Наші плани руйнуються, дочко! Впертість Шкіряної Панчохи все зіпсувала — він накликав на себе гнів судових властей, і я нічого неспроможний вдіяти.
— Як? Що скоїлося? — стривожено запитала Елізабет. — Штраф — це ж пусте. Безперечно…
