Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

— Що це? — прошепотіла Летиція, схопивши штурмана за рукав.

Звідкись із мороку (темно хоч в око стрель) долетів дивний звук: наче тихенько зарюмсала дитина. Щось ляснуло. І відразу ж знову запанувала тиша. Ми затремтіли.

— Салюта капітана Пу… Пурутата! — жалібно скрикнув Проноза.

Тиша.

Я спробував вгледітися у морок і розчепірив крила, готуючись захистити мою дівчинку від небезпеки.

— Не бійся, дурненька, я з тобою, — сказала вона, доторкнувшись до мене.

Було образливо це чути. Невже після всього, що я для неї зробив, мене можна вважати боягузом і «дурненькою»?

І знову долетів звук — найбільш невинний з усіх, які тільки можна уявити. Але за все своє життя я не чув нічого жахливішого.

У повній темряві, в абсолютній тиші загукало маля.

Густий, немов охриплий спросоння голос сказав:

— Мачумба!

З двох боків у трюм увірвалися яскраві снопи світла — це справа і зліва відкинулися люки. Я примружився, напівзасліплений. Надто різким був перехід від суцільного мороку. Верескнув і кинувся назад до сходів Проноза, але перечепився об щось і впав.

Я побачив по боках дванадцять фігур. Вони були схожі на статуї могутніх атлетів, вирізані з ебенового дерева. Це піддані королеви Шаші відкрили за її. командою гарматні порти. Сама отаманша сиділа у кормовій частині трюму на оберемку духмяних трав. Доладно розгледіти її мені в першу хвилину не вдалося, виникло лише відчуття чогось гігантського, бегемотоподібного. Воїни були одягнені у солом’яні спідниці, на грудях у них висіли намиста з зубів акули. Королева ж перебувала у царственій оголеності. Ніколи не бачив я грудей такого об’єму. До кожної з них приліпилося по малюку. Ще сім чи вісім малюків сиділи довкола своєї велетенської мамки, витріщаючись на нас круглими очицями. Найстаршому з них було років вісім. Один малюк, очевидно, який не так давно навчився повзати, видав звук рюмсання, який перелякав нас хвилину тому. Королева швидким, але м’яким рухом, ляснула його по потилиці своїм вражаюче довгим ручиськом.

Нарешті, я роздивився її обличчя. Воно було розміром з добрячий гарбуз. У кучерявому волоссі біліли маленькі лінії. Соковитий рот перебував у постійному русі — її величність щось жувала. Лупаті очі роздивлялися нас дуже спокійно. Затрималися на мені, на «жінках», зупинилися на Пронозі.

— У Пупурата? — спроквола вимовила Шаша.

Логан копнув мічмана ногою: відповідай!

— Ка… капітана Пупурата швидко приходь. Зовсім швидко, — пробелькотів Проноза, згадавши інструкції. — А поки ось я… Двох дівок привів.

— Пурку дьо? Проми боку.[33]

Зрозумівши, що вбивати не будуть, мічман підбадьорився і вельми жваво відповідав, що решту дівок скоро доставить сам «капітана» і що він надіслав у подарунок «чарівну воду».

Воїни схвально загули — вжене знаю, через дівок чи через «чарівну воду». Ймовірно, через перше і друге. Але без наказу ніхто з місця не рушив. Дисципліна на шхуні була залізна.

— Чому він не приходь сам?

Чорна Королева говорила французькою, нехтуючи граматикою, але при цьому цілком, зрозуміло. Гаррі знову копнув Пронозу, на щастя спідниця прикривала ці рухи тіла.

Що відповідати на це питання, мічман знав.

— Приходь завтра. Сьогодні поганий день. Понеділок.

Вона кивнула, задоволена поясненням. Від когось із моряків зі шхуни королева знала, що є недобрі дні, які називаються «понеділками». Про це Логану розповів капітан Пратт.

— Муа ожурдуі бон жур, демен бо жур. Апредемен на бон. Санг-фамм, Пупурата в’ен демен?[34]

Я-то її зрозумів: вона хотіла сказати, що післязавтра очікує початку місячних і хвилюється чи встигне Пратт до того часу потішити її любовним побаченням.

Проноза закліпав очима.

— Скажи «так», — процідив Гаррі.

— Так!

Шаша вперше посміхнулася і ляснула в м’ясисті долоні.

— Добре! Сьогодні маленький мар’яж. Завтра великий мар'яж. Дві дружини сьогодні. Решта завтра.

Її підлеглі схвильовано зашепотіли. Я здогадався: кожному хотілося опинитися в числі сьогоднішніх, а не завтрашніх наречених.

Летиція з жахом поглянула на чорних кавалерів. Зіщулився і штурман.

— А ось «чарівна вода», — сказав він тоненьким голосом, хоч за планом пригощати дикунів ромом планувалося трохи пізніше.

Королева плавно підвелася, відклала малюків і наблизилася до нас з величністю трипалубного корабля. Здається, вона збиралася роздивитися «наречених» як слід.

— Сподіваюся, вона не збирається нас роздягти, — пробелькотів Гаррі. Навіть при темнуватому освітленні було помітно, як він зблід. — Пронозо, пригощай!

— Ром, ром!

Мічман почав простягати свою сулію, але Шаша злегка пхнула його пальцем у груди, і Проноза відлетів убік.

— Тут темно, — сказала королева. — Ходи нагору.

Вона першою піднялася драбинкою. Ми приречено йшли за нею. Останнім плівся Проноза, його нетерпляче підштовхували воїни, які ще й сопіли.

Ось тут вже нам і кінець, подумалося мені. Принаймні Логану.

На наше щастя, почала королева екзамен із Летиції. Поставила її перед собою, скептично оглянула, помацала зверху, знизу, з боків. Моя дівчинка стояла ні жива, ні мертва. Її тремтливі пальці вовтузилися зі шнурком, прив’язаним до моєї лапи. Я зрозумів: Летиція не хоче, щоб я загинув разом із нею. Істинно благородна душа навіть у хвилину небезпеки дбає не про себе!

— Зовсім поганий, — резюмувала Чорна Королева. — Багато-багато годуй, тоді ліпше.

І повернулася до штурмана, котрий, судячи з вигляду, приготувався до смерті. Але його Шаша мацати не стала. Як зачарована, вона витріщилася вниз, на завиті пасма (Гаррі на добрячих півтора фунта нижчий). По-моєму, вона ніколи раніше не бачила рудого волосся. Потягнула за пасмо — перука залишилася у неї в руках, але власне волосся ірландця було такого ж червонуватого відтінку. Це спричинило хвилю захвату у королеви. Вона провела пальцем по веснянкуватих щоках Логана.

— Бон фам! Тре бон![35] — у захопленні вигукнула Шаша, наміть не перевіривши стать красуні.

Воїни довкола нас зацмокали язиками, заґелґотіли. Я не розумів їхньої мови, але здогадувався: кожен просив, щоб наречена з червоним волоссям і золотими плямками дісталася саме йому.

Користуючись свободою, я перемістився на вант грот— щогли, звідки виднокіл був набагато кращим.

Не знати звідки прилетіли дві різнокольорові пташки, не— нідомого мені виду. Сіли поруч і з цікавістю почали мене про щось розпитувати. «Фю-фіть, фю-фіть?» — тріскотіли вони.

Я знаю кілька людських мов, але пташиної, на жаль, не розумію. «Відчепіться пернаті! Не до вас!»

Вигляд у мене солідний, пропорції вражаючі, дзьоб тим паче. Місцеві жителі сахнулися від мене, вилаяли по-своєму і спурхнули. Ніщо більше не заважало мені спостерігати за розвитком подій.

Чорна Королева показала на одного зі своїх молодців, найбільш кремезного і