Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Проноза шморгонув носом.

— Ну, Кліщ залишиться стерегти човен, що б його не віднесло відпливом… А я що? Тягну вас з Епіном на мотузці. Коли підійду до корабля, треба кричати: «Привіт від капітана Пратта!»

— Не «привіт», а «салют», довбешка! І не «Пратта», а «Пунурата» — саме так вона його називала. Якщо ти помилишся, вони простромлять нас дротиками. Ці паскуди вміють кидати свої списи на півсотні кроків!

— Салют від капітана Пупурата, — повторив Проноза.

— Краще просто: «Салюта капітана Пупурата». Повтори!

Ми пропливли між двох гострих скель і опинилися в лагуні.

Вона були ширшою, ніж я гадав. У дальньому її кінці, біля самого берега ховалася шхуна з обвислими вітрилами. На вигляд вони була зовсім цілою. Думаю, що два десятки матросів могли б легко стягнута її з мілини за достатньо сильного припливу.

Штурман спрямував ялик не прямо до корабля, а вбік.

— Нехай вони нас як слід роздивляться, — сказав він, стишуючи голос, наче дикуни могли його підслухати. — Помахай їм капелюхом, хлопче. І швидше натягни назад…

Було дуже тихо, лише з-за скель долинало рокотіння прибою. Зблизька стало видно, що до плато, яке займало всю центральну частину острова, простягаються суцільні зарості. Де-не-де повітря струменіло і неначе переливалося — ймовірно, від болотних випарів.

— Отже, я не відходжу від човна, так? — сказав королівський писар, нервово оглядаючи кущі. На його жовтому лобі виступили краплі поту, хоча сонце ще не починало припікати.

— Так. Просто стійте, і все. Можете сісти на пісок. І не тремтіть. Вам ніщо не загрожує.

Ці слова метра Сальє не заспокоїли.

— Якщо вас переб’ють, мені самому з яликом не впоратися. Вся перевага — чи встигну помолитися перед смертю.

Гаррі зауважив:

— Ніхто вас силоміць сюди не тягнув. Чверть скрині, напханої добірними діамантами, смарагдами і рубінами, варта того, щоб ризикнути життям.

Летиція запитала, показуючи на краєчки гірського масиву:

— Що це там за чорні смуги?

Урвище дійсно було немов розкреслене вертикальними лініями.

— Тріщини. Там цілий лабіринт. Тільки я знаю дорогу до копальні.

— Якої копальні? — запитав писар, насторочивши вуха. — Ви мені про неї не говорили.

— Мені теж, — хором сказали мічман і Летиція.

— Не говорив, тепер розповім. У нас на «Навіженому» був один іспанець. Він і розповів Пратту, що на Сент-Моріці є чудове місце, колишня копальня. Старий Руїс в юності служив там охоронцем, коли копальню ще не прикрили.

— А що там добували? — запитав Кліщ.

— Срібло. Руду вантажили на. корабель раз на місяць, під час великого припливу. А потім жила вичерпалася. Тому острів ось уже, років сорок як залишили.

Шлюпка рипнула кілем по піску. Люди зіскочили у мілку воду, я полетів уперед, на розвідку. Якщо Чорна Королева влаштувала засідку, я помічу й попереджу своїх, подумав я.

Але Летиція закричала:

— Кларо, Кларо, назад!

Я повернувся, а вона схопила мене і обв’язала шнурок довкола моєї ноги!

Виявляється, це Логан її підучив.

— Так-от краще, — сказав штурман. — Ви не знаєте, що таке дикуни. Вони вірять у різні нісенітниці. Для них звірі й птахи — такі ж істоти, як люди. Якщо вони помітять, що від нас до них летить папуга, сприймуть його за вивідувача і можуть напасти. «Значить, дикуни розумніші за вас, так званих представників цивілізації!» — крикнув я, але вдіяти нічого не міг. Залишалося покластися на долю.

Отже, я сидів, прив’язаний шворкою, а Летицію і Гаррі, натомість, посадив на мотузку Проноза, який прямував у бік шхуни. У руці він тягнув плетений глечик із ромом, куди Летиція при мені всипала якогось білого порошку.

Логан шипів:

— Вихляйте стегнами, Епіне. І дріботіть ніжками, дріботіть! Чого ви тупаєте, як журавель? Кілька разів перечепіться — жінки такі незграби. Лякливо озирайтеся, ось так.

Він показав, як слід озиратися, навіть вереснув, і прикрив рота долонею. Моя дівчинка дивилася на ці кривляння недобрим поглядом.

На серці в мене шкребли коти. Всіх нас дуже швидко могли прикінчити. Гаррі мав рацію, коли казав, що для птахів чорношкірі винятків не роблять. Більшість народів, які живуть у тісній близькості з природою, ставляться до тварин без зарозумілості — поважають чи ненавидять нас так само, як і подібних до себе.

Якщо наша місія і закінчиться успіхом, це означатиме, що моя вихованка, найдорожча для мене істота, за допомогою отрути холоднокровно умертвила дюжину людей. Чи зможу я ставитися до неї після такого злочину, як і раніше?

Ми були вже неподалік від корабля, але звідти не долітало жодного звуку. Вітерець ворушив гірлянди яскравих квіток, розвішаних по вантах. На верхівках бортів біліли якісь кулі, зблискуючи веселими блискітками.

— Так було й того разу, — упівголоса повідомив Гаррі, облизуючи сухі губи. — Ми припливли на човні. Побачили шхуну. Піднялися на борт — порожньо. А потім вони напали в каньйоні, коли наші поверталися до лагуни.

Мічман увійшов у воду по пояс, нерішуче зупинився перед драбиною, що звисала з борту.

— Давай, кричи! — прошепотів ірландець.

Проноза тремтячим голосом покликав:

— Привіт капітан Пуру… Тобто салюта-пурутата!

Ані звуку у відповідь.

Він крикнув ще кілька разів — знову нічого.

— Може, вони у джунглях? Або передохли від болотної лихоманки? — запитав мічман.

— Дикуни не хворіють на лихоманку, — похмуро відповів Гаррі. — Ох, не подобається мені це… — Він засунув руку під корсет і клацнув там чимось залізним. — Хай йому грець, полізли.

— Після вас, — сказав Проноза, відсунувшись від трапу.

Я залопотів крилами: «Пустіть уперед мене! Відв’яжіть!»

Але дурні не зрозуміли.

— Гаразд. Пан або пропав…

З писклявим вереском, який, певно, видавався йому дуже Жіночним, штурман почав підніматися.

На краю борту він сплеснув руками, зойкнув, наче ледь утримав рівновагу.

— Нікого не ви-идно, — проспівав він фальцетом. — Лізьте сюди-и!

Летиція залізла другою. Останнім — блідий мічман.

— Мамочко моя! — пролепетав він, з жахом дивлячись на верхів’я фальшборту.

Те, що я здаля сприйняв за білі кулі, виявилося людськими черепами. Хтось акуратно зішкріб з них плоть і прикрасив вершечки різнобарвними мушлями.

— Чотирнадцять, — порахував Гаррі. — Минулого разу цієї краси не було. Ну, десять — це наші хлопці з «Навіженого», а інші чотири? Певно, якісь бідолахи-буканьєри запливли пополювати на диких свиней…

Втрьох вони вийшли на середину палуби, не помічаючи, що горнуться один до одного. У мене й самого від страху настовбурчилося все пір’я.

— Джеремі казав, що у капітанській каюті у них храм Морського Демона. Туди вони носять дари. А живуть дикуни у трюмі, для королеви там відгороджений куток… Йдемо чи як?

Вервечкою спустилися вниз: спереду Логан, потім ми з Летицією, позаду Проноза.

Трюм на