Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Я був сам не свій від обурення. Стрибав у моєї вихованки під ногами, злітав і сіпав її дзьобом за рукав. Вітер підхоплював мене, відкидав убік — туди, де кипіли піною хвилі, але я повертався, відчайдушно працюючи крилами. Я надсаджував горло, кричав: «Що з тобою, дівчинко?! Я перестав тебе розуміти! Ти готова взяти участь у холоднокровному вбивстві?! Не вірю!»

Врешті-решті Летиція підхопила мене і сунула собі під пахву, щоб я не миготів перед очима.

— Кларо, ти заважаєш мені думати. Вгамуйся.

Я дзьобнув її у теплий бік. Тоді вона прошепотіла:

— Я викуплю його…

Ах, он воно що. Ти хочеш зі своєї частки вкраденого скарбу викупити у Дезессара полоненого? Вдарити по голові славного дядьо М'якушку ти не змогла, тобі простіше відправити на той світ двох несимпатичних чолов'яг? Це дуже по-жіночому. Та я не засуджував мою дівчинку. Хіба що зовсім трошки. Я вже казав, що не дотримуюся християнської доктрини про неприпустимість вбивства — як, зрештою, і більшість християн. Якщо чоловік мерзотник, без нього, як то кажуть, повітря чистіше і трава зеленіша. Ані мічмана Пронозу, ані метра Сальє мені буде ніскілечки не шкода. Та мене непокоїло інше. «Невже ти не розумієш, що Логан прикінчить тебе, щойно ти зробиш свою справу?» — запитав я, плутаючись у складках плаща.

— Твоя правда, Кларо. Час іти…

* * *

Через десять хвилин після того перервана бесіда продовжилася. Логан і Летиція стали біля штурвала. Якщо не рахувати мене і марсового матроса, який кутався в ковдру на верхівці грот-щогли, довкола не було ні душі. Решту вахтових штурман відпустив униз, добре що попутний вітер дув рівно, а море не таїло небезпеки. «Ластівка» сама мчала хвилями, розвинувши швидкість вузлів з одинадцять, а може, й дванадцяті?.

— Я не розповів вам про ще одну складність, яка чекає на нас у Сент-Моріці, — говорив ірландець. — Там мешкають жорстокі дикуни, з якими нам треба буде розібратися, перш ніж ми зможемо дістатися до скарбу.

— Отже, ви з Праттом їх не вигадали? Вони дійсно існують?

Логан скосив на неї очі.

— Гарбуз розповів?

— Так. Він був певен, що ви з Праттом прикінчили товаришів, щоб ні з ким не ділитися здобиччю.

— Чесно кажучи, я пропонував це капітанові. Але упертюх сказав, що він не душогуб. Ні, про дикунів усе правда… Коли ми висадилися на острів, їх не було видно. Вони поховалися. І наскочили на зворотному шляху, із засідки. Це справжні дияволи. Величезні, чорні, люті. Вони прикінчили всіх, крім Джеремі, перш ніж хлопці встигли схопитися за зброю. Вбили б і Пратта, але їхня поводирка наказали взяти його живим — вона накинула на нього оком.

— Поводирка?!

— Не перебивайте, Епіне. Я все розповім… Мене врятувало диво. Чи моя заповзятість — не знаю. Я відстав від усіх і потайки повернувся до печери. Хотів зрозуміти, куди Пратт заховав скрині. Адже ми чекали його ззовні день, ніч і ще півдня… Сховку я не знайшов, зате залишився живим. Коли я йшов назад, побачив на стежці десять роздягнених безголових трупів… — Він смиконувся від страшного спогаду. — Дикуни були впевнені, що винищили всіх і більше не маскувалися. Я знайшов їхнє лігво за гримотінням бубна і криками. Засів у заростях і довго спостерігав.

— А ваш корабель?

— Там мілка бухта, в яку можна ввійти лише з дуже високим припливом. «Навіжений» став на якорі за скелями, за півмилі від берега. Пратт наказав помічнику чекати й нічого не робити. Ось вони і чекали. А я сидів у кущах і теж чекав. Звідки на незаселеному острові взялися чорні дикуни, поясню пізніше. Це ціла історія.

— Вони що, самі вам її розповіли?

— Ні, мені розповів її Пратт, — відповів Логан, не помітивши чи проігнорувавши недовірливість, що прозвучала у питанні. — Дикуни влаштували собі житло на кораблі, який бурею викинуло на мілководдя. Завтра самі побачите… Старшує у них величезна бабега, яку я прозвав Чорною Королевою. Я бачив, як вона обіймалася і милувалася з бідолахою Праттом. Спочатку він був прив’язаний до щогли; Наступного дня королева його відв’язала. На третій відпустила… Я наважився вийти зі сховку, коли побачив, що Джеремі готується сісти в човен, а дикуни його не чіпають. Не чіпали вони і мене. Пратт був схожий на висмоктаний лимон — жінка-гора вимучила його своєю пристрастю. Він сказав, вона називала його «пті-кошон», «поросятко». У Чорної Королеви там цілий гарем із дюжини здоровезних негрів, кожен має шість-сім футів зросту. Але такого, як Джеремі — низенького, квадратного, та ще й із білою шкірою, не було. Ось вона його і полюбила. Жінкам завжди хочеться чогось незвичайного…

Я слухав неймовірну історію з роззявленим дзьобом. Судячи з чималої кількості неправдоподібних деталей, Гаррі казав правду.

— Чорна Королева відпустила Пратта за умови, що він привезе на острів жінок. Її воїнам потрібні подруги. Щороку королева народжує, однак лише хлопчиків. Ймовірно, в ній замало жіночого. Який вже був Джеремі здоровань, але вона, за його словами, була сильнішою. За те, що Пратт привезе на острів нових жінок, королева обіцяла охороняти шлях до печери. Така між ними домовленість була рік тому. Пратта прибрав Господь. — Штурман звів до неба очі й перехрестився. — Але його обіцянки виконаю я. Ми вчотирьох тихо-спокійно припливемо на човні. Доставимо дикунам рабинь. Почнеться бенкет, пісні-танці. Дамо їм вогняної води, в яку ви щось підмішаєте… Коли чорномазі дияволи сконають, ніхто не завадить нам вирушити на пошуки скарбу. Ми знайдемо багатство, винесемо скриню з коштовностями. Позбудемося Пронози і Кліща. Сховаємо скриню у надійному місці. А потім висадиться Дезессар. Вистачить з нього золота й срібла. — Логан засміявся і з погордою запитав: — Як нам мій план? Гарно придумано?

— Навіть занадто, — спроквола відповіла Летиція. — А чому не можна дочекатися високого припливу, увійти в бухту і рознести лігво дикунів із гармат?

— Тому що вони помітять нас раніше. Заховаються серед скель, і ми не знайдемо їх нізащо. Нападатимуть із засідки, переб’ють один за одним усю команду. Ні, Епіне, поки ми не знищимо Чорну Королеву та її людей, скарбу нам не здобути. А план чудовий, самі помізкуйте: відвеземо дівок та отруїмо всю банду до бісової матері. Вам треба тільки насипати у ром побільше отрути. Пригощатиму їх я сам. У чорношкірих нехристів душі немає, тому на мої розрахунки з Господом це не вплине. Визнайте ж, що я чудово все придумав!

Тут дівчинка його й ошелешила: