Лабіринт - Кейт Мосс
Попри втому, Раймон-Роже не втратив ані краплини свого природного самовладання й терпіння, направляючи коня у плетиво алей і крутих звивистих вуличок та під’їжджаючи до головної брами. Стукіт кінських копит по бруківці збудив зі сну мешканців тихого передмістя навколо укріплених стін.
Пелетьє спішився і вдарив у дзвін Сторожової вежі, щоб їм відчинили ворота і впустили до міста. Кортеж їхав досить повільно, але чутки, що Тренкавель у місті, зрештою дійшли й до сюзерена.
Раймон-Роже щиро і приязно привітав господаря цих земель, який був давнім другом і союзником Тренкавеля, обдарованим дипломатом і правителем, а також вірним династії Тренкавелів. Пелетьє дочекався, поки двоє можновладців привітають один одного згідно з традиціями Півдня та обміняються знаками поваги. Завершивши формальності напрочуд швидко, віконт перейшов одразу ж до справ. Сюзерен слухав його з глибоким інтересом та участю. Щойно віконт закінчив говорити, як він наказав місцевим консулам збиратися на нараду.
Поки чоловіки розмовляли, в центрі зали для них було накрито стіл з наїдками — хлібом, м’ясом, сиром, фруктами та вином.
— Мій пане, — сказав правитель Без’єра. — Для мене було б честю, якби ви скористалися моєю гостинністю, поки ми чекаємо.
Для Пелетьє це був шанс. Він нахилився до віконта і тихенько шепнув йому на вухо:
— Messire, чи не могли б ви відпустити мене? Я сам хочу перевірити, як там наші люди. Перевірити, чи є в них усе потрібне. Впевнитися, що вони не плескають язиками й міцні духом.
Тренкавель здивовано глянув на нього.
— Просто зараз, Бертране?
— Так, якщо ви не проти, Messire.
— Я не маю жодного сумніву в тому, що про наших людей добре дбають, — промовив віконт, усміхаючись до господаря дому, — тобі слід трохи попоїсти та відпочити.
— І все-таки я просив би відпустити мене і прийняти мої скромні вибачення.
Раймон-Роже пильно подивився на свого відданого помічника, шукаючи якесь пояснення, але так нічого й не знайшов.
— Гаразд, — нарешті промовив віконт, — маєш одну годину.
* * *Вулиці Без’єра були вкрай заюрмлені, і щойно містом поширилися чутки людей з’являлося дедалі більше. Натовп збирався на головній площі міста навпроти собору.
Пелетьє знав Без’єр досить добре, оскільки раніше відвідував його доволі часто разом з віконтом Тренкавелем, але він рухався супроти людського потоку, і тільки його розміри та влада дозволяли йому просуватися вперед більш-менш вільно, не ризикуючи бути збитим і розчавленим. Міцно тримаючи в кулаці лист від Харифа, він дістався юдейського кварталу, де став розпитувати випадкових перехожих, чи не знають вони Симеона. Раптом він відчув, що хтось тягне його за рукав. Глянувши вниз, Пелетьє побачив гарненьке темноволосе та чорнооке дитинча.
— Я знаю, де він живе, — сказала дівчинка, — ідіть за мною.
Провівши начальника фортеці кварталом, де орудували лихварі, вона завела його в густо населений район — на позір з однаковими вулицями, забудованими крамницями й житловими спорудами. Вони зупинилися біля зовсім непримітних дверей.
Пелетьє довго роззирався навколо, поки не побачив те, що шукав: зображений над ініціалами Симеона знак того, що тут мешкає палітурник. Він усміхнувся з полегкістю. Це був саме той будинок. Подякувавши дитині, Пелетьє поклав їй у ручку монету й відпустив. Потім він підняв молоточок і тричі вдарив ним у двері.
Минуло багатенько часу — понад п’ятнадцять років. Чи зосталася між ними та ж сама безпосередня приязнь?
Нарешті двері відчинилися, саме настільки, щоб можна було побачити жінку, яка підозріло зиркала на прибульця. Вона мала на собі традиційне зелене накривало, під яким ховала волосся й нижню частину обличчя, та призібрані на щиколотках світлі шальвари, що їх зазвичай одягали юдейки на Святій землі. А зверху жінка була вбрана в довгий жовтий жакет, який сягав їй до колін.
— Я хочу поговорити з Симеоном, — промовив Пелетьє.
Жінка заперечно похитала головою і спробувала зачинити двері, але Пелетьє притримав їх ногою.
— Передайте йому оце, — знову озвався Пелетьє, знімаючи зі свого великого пальця каблучку та силоміць вкладаючи її жінці до рук. — Перекажіть, щодо нього прийшов Бертран Пелетьє.
Пелетьє почув, як від здивування їй перехопило подих. Одразу ж по цьому жінка дозволила йому ввійти. Пелетьє рушив за нею крізь важкі червоні портьєри, зверху й знизу оздоблені золотими монетами.
— Attendez[91], — промовила жінка, жестом
