Лабіринт - Кейт Мосс

— Ara, ara![88]

Пролунав різкий свист стріли, потім ще й ще, ціла злива стріл посипалася з зеленого затінку, вряди-годи дряпаючи кору дерев.

— Avança! Ara, avança![89]

Француз хутко вскочив, якраз тієї миті, коли йому в груди вп’ялася груба і важка стріла, розвернувши його, неначе дзиґу. На якусь хвильку він завис у повітрі, потім став падати долі, його очі застигли і скидалися на кам’яні очі статуї. У кутику губ з’явилася єдина краплина крові, що скотилась йому на підборіддя.

Ноги солдата підломились, і він впав навколішки, як для молитви, а потім повільно завалився уперед, неначе зрубане дерево. Алаїс отямилася саме вчасно і відповзла вбік, коли його тіло важко гепнулося на землю.

— Aval! Давай!

Вершники наздогнали й другого француза. Він хотів сховатися в лісі, але йому в спину полетіло ще більше стріл. Одна втрапила йому в рамено, і він зашпортався. Наступна попала в стегно. А третя — у поперек, вона ж і звалила його на землю. Тіло зсунулося уперед, деякий час б’ючись у конвульсіях, і зрештою затихло.

Той самий голос скомандував вершникам зупинитися.

— Arést. Припинити вогонь!

Мисливці вийшли зі своєї схованки.

— Припинити вогонь.

Алаїс звелася на ноги. «Хто це — друзі чи теж вороги?» — промайнула думка. Очільник загону був одягнений у добрий темно-синій мисливський костюм і гарний плащ. Його важкі й на диво чисті черевики, пояс та сагайдак були зроблені зі світлої шкіри й оздоблені в місцевому стилі. Він виглядав як пересічний мешканець південних земель.

Її руки все ще були зв’язані за спиною. Алаїс усвідомлювала, що потрапила не в надто вигідне становище. Її губа розпухла та кривавила, одяг був увесь у плямах.

— Пане, дозвольте висловити вам свою вдячність за допомогу, — промовила Алаїс якомога впевненіше. — Зніміть свою маску, щоб я могла знати свого рятівника в обличчя.

— Оце й уся вдячність, на яку я заслужив, пані? — промовив чоловік, роблячи так, як вона попросила.

Алаїс із полегкістю побачила, що він посміхається.

Чоловік спішився й витяг ножа з-за поясу. Алаїс відступила назад.

— Маю розрізати вузли позаду, — пояснив він спокійно.

Алаїс зашарілася і простягла йому руки.

— Звичайно ж. Mercé[90].

Він коротко вклонився.

— Ам’єль де Курсан. Це ліси мого батька.

Алаїс зітхнула:

— Пробачте мою неввічливість, але я мала впевнитися, що ви не...

— Ваша обережність і мудра, і зрозуміла за цих обставин. А ви хто, пані?

— Алаїс із Каркассони, донька начальника фортеці Пелетьє, що служить віконтові Тренкавелю, та дружина Гільєма Дюма.

— Для мене честь познайомитися з вами, пані Алаїс, — із цими словами Ам’єль поцілував їй руку. — Вас дуже поранено?

— Та ні, кілька порізів і подряпин, хоча моє плече трохи болить, бо я на нього впала.

— А де ж ваш ескорт?

На мить Алаїс завагалась.

— Я подорожую сама.

Ам’єль глянув на неї здивовано.

— Нині не найліпший час, щоб мандрувати без захисту, пані. Ці рівнини кишать французькими солдатами.

— Я не думала, що затримаюся так пізно. Я просто шукала, де б заховатися від зливи.

Алаїс подивилася уверх, раптом усвідомивши, що досі не впало жодної краплини.

— Просто небеса розсердилися, — сказав Ам’єль, простеживши за її поглядом. — Несправжня буря, от і все.

Поки Алаїс заспокоювала Тату, люди де Курсана забрали в мертвих чоловіків одяг та зброю. Вони знайшли їхні обладунки з гербами далеко в лісі, де вони прив’язали своїх коней. Де Курсан підняв кутик матерії кінчиком меча, відкриваючи під шаром бруду срібний візерунок на зеленому тлі.

— Шартр — промовив він із презирством. — Вони найгірші. Як шакали, і їх багато. Нам надходить багато повідомлень про...