Лабіринт - Кейт Мосс
— Putain, — прошипів чоловік і вдарив її в обличчя скривавленою рукою. — Laisse-tomber[84]. Кинь його!
Не маючи вибору, Алаїс кинула меч додолу. Інший чоловік зажбурнув його подалі, а потім витяг із-за поясу порожній льняний мішок і надягнув їй на голову. Алаїс відчайдушно борсалася, та кислуватий запах тканини і порохнява забили їй рот, змусивши кашляти. Але дівчина все ще намагалася вирватися, поки перший чоловік не вдарив її в живіт і вона не зігнулася навпіл на стежці.
Алаїс більше не могла опиратися, бо чоловіки зв’язали їй руки за спиною та скрутили зап’ястки.
— Reste-là[85].
Чоловіки десь ізникли. Алаїс чула, як вони порпалися в її дорожніх сумках, підіймали шкіряні клапани та викидали на землю не потрібні їм речі. Вони про щось розмовляли або й сперечалися: важко було зрозуміти їхню грубу мову.
«Чому вони мене не вбили?» — подумала дівчина.
Одразу в її голові знайшлася відповідь, мов непрохана страшна примара:
«Спершу вони трохи розважаться.»
Алаїс розпачливо намагалася послабити свої пута, знаючи, що навіть якщо вона звільниться, то не зможе втекти далеко. Вони швидко її наздоженуть. Тепер чоловіки сміялися, пили. Вони не поспішали.
З очей дівчини полилися сльози відчаю та безнадії. Її голова втомлено упала на землю.
Спочатку Алаїс не могла розібрати, звідки лине шум. Потім вона зрозуміла: це коні. Вона чула цокіт їхніх підкованих копит, що мчать галопом по рівнині. Вона притислася вухом до землі. П’ятеро, може, шестеро коней, що скачуть до лісу.
Десь далеко пролунав грім. Злива також наближалася. Нарешті в неї з’явилася можливість якось собі зарадити. Якщо вона зможе відійти досить далеко, то, напевно, матиме змогу врятуватися.
Повільно і якомога тихіше Алаїс стала відсовуватися з дороги, доки не відчула під ногами гострі колючки ожини. Ставши навколішки, дівчина почала крутити головою вверх-униз і нарешті спромоглася таки послабити мішок. Невже вони дивляться?
Ні, ніхто не крикнув. Зігнувши шию, Алаїс крутила головою в різні боки, спочатку вона робила це повільно, а потім дедалі швидше, доки тканина не спала з її голови. Алаїс кілька разів глибоко вдихнула свіже повітря і спробувала дотягнутися до своїх речей.
Вона наразі була поза полем зору тих двох французів, хоча якби вони обернулися й побачили, що вона утекла, то хутко б знайшли її. Алаїс нахилилась і ще раз притисла вухо до землі. Вершники їхали з боку Курсана. Хто вони: група мисливців чи, може, розвідники?
Грім прокотився з гуркотом по всьому лісі, здіймаючи хмари наполоханих птахів, що покинули свої гнізда високо на деревах. Тату заіржала й забила копитами.
Молячись, щоб гроза надалі заглушила звуки від кінських копит, аж поки вершники не наблизяться досить близько, Алаїс відсунулась назад у кущі й поповзла через каміння та гілляччя.
— Ohé![86]
Алаїс завмерла. Вони її помітили. Алаїс здавлено крикнула, побачивши, що чоловіки біжать туди, де вона лежала доти. Перекоти грому просто над їхніми головами змусили їх підняти очі, на їхніх обличчях був жах. Вони не звикли до наших грізних південних злив. Алаїс фізично відчувала їхній страх навіть із такої відстані. Від них тхнуло страхом.
Скориставшись з нерішучості французів, Алаїс схопилася на ноги і побігла.
Утім вона не могла тікати надто прудко. Наздогнавши її, чоловік зі шрамом повалив дівчину на землю і вдарив кулаком у голову.
— Hérétique![87] — заволав чоловік. Він усівся зверху на Алаїс, міцно притискаючи її до землі.
Алаїс спробувала скинути його, але він був заважким, а її сукня зачепилася за колючки підліску. Дівчина відчула запах крові від його пораненої руки, коли чоловік з люттю втискав її голову в гілки і листя на землі.
— Я попереджав тебе лишатися на місці, putain!
Тяжко дихаючи, чоловік розстебнув пряжку на поясі й почав витягувати його. Молися, щоб він не почув вершників! Алаїс знову спробувала скинути його з себе, але француз дійсно був важелезним. Вона приглушено захрипіла, аби за будь-яку ціну заглушити цокіт кінських копит.
Він знову вдарив, розбивши їй губу. Вона відчула в роті присмак крові.
— Putain!
Раптом Алаїс почула інший голос.
