Лабіринт - Кейт Мосс
— Гаразд, гаразд. Зрештою, якщо ви обоє цього хочете.
Алаїс перезирнулася із Симеоном і промовила:
— Тату, Симеон носить таку ж каблучку, як і ти.
Пелетьє нарешті посміхнувся.
— Симеон був прийнятий Харифом у Святій землі так само, як і я, хоча й трохи раніше, але наші шляхи не перетиналися. Коли посилилася загроза з боку армії Саладдіна, Хариф відіслав Симеона назад до його рідного міста Шартра. Я поїхав туди кількома місяцями пізніше, взявши з собою три пергаменти. Уся подорож забрала в мене більше року, але коли я, нарешті, приїхав до Шартра, Симеон уже чекав на мене, як і обіцяв Хариф.
Спогади змусили Пелетьє знову посміхнутись:
— Як я ненавидів холодний вологий Шартр після теплого й світлого Єрусалима! Це було дуже гнітюче та всіма забуте місце. Але ми із Симеоном зрозуміли один одного від самого початку. Симеон мав завдання переплести пергаменти в три окремі томи. Доки він трудився над Книгами, я насолоджувався його знаннями, його мудрістю, його гарним почуттям гумору.
— Облиш, Бертране, — пробурмотів Симеон, хоча Алаїс відчувала, що йому сподобався комплімент.
— Щодо Симеона, — тим часом вів далі Пелетьє, — ти маєш запитати його сама, що він знайшов у некультурному й неписьменному солдатові. Цього я не знаю.
— Ти хотів учитися, друже мій, хотів слухати, — стиха промовив Симеон. — Це вирізняло тебе серед інших християн.
— Я завше знав, що Книги слід розділити, — раптом сказав Пелетьє. — Щойно Симеон завершив роботу, я отримав послання від Харифа, де йшлося про те, що мені слід повернутися до місця свого народження, де на мене чекає посада начальника фортеці у володіннях нового віконта Тренкавеля. Озираючись у минуле, нині дивуюся: чому я ніколи не цікавився, що станеться з двома іншими Книгами. Гадаю, одна з них залишилася у Симеона, хоча я не був до кінця упевнений у цьому. А третя? Я ніколи навіть не запитував. Нині мені соромно за свій тодішній брак цікавості. Одначе тоді я просто взяв довірену мені Книгу й поїхав на південь.
— Це не повинно бентежити тебе, — заговорив Симеон, — ти просто вчинив так, як тебе просили, заради своєї віри та спокою серця.
— Раніше, поки твоя поява не змусила мене забути про решту, ми розмовляли саме про Книги, Алаїс.
Симеон чемно кашлянув.
— Про Книгу, — уточнив він, — у мене є тільки одна Книга.
— Що? — різко перепитав Пелетьє. — Але лист Харифа... я так зрозумів, що досі в тебе мають бути обидві Книги! Або ж ти принаймні знаєш, де можна знайти кожну з них!
Симеон похитав головою.
— Колись я знав, але тепер, після стількох років, ні. Книга Чисел тут. А стосовно іншої, маю зізнатися, я гадав, що ти щось знаєш і поділишся цим знанням зі мною.
— Якщо в тебе її немає, тоді в кого? — настійливо питав Пелетьє. — Я гадав, що, залишивши Шартр, ти взяв із собою обидві Книги.
— Такі було.
— Проте...
Алаїс поклала свою руку поверх батькової.
— Дозволь Симеонові пояснити.
Усім на якусь мить здалося, що Пелетьє от-от утратить самовладання, але він таки кивнув.
— Дуже добре, — сказав він похмуро, — розказуй!
— Як твоя дочка схожа на тебе, мій друже, — відзначив Симеон і почав свою розповідь. — Невдовзі після твого від’їзду я одержав послання від Navigatairé[93] про те, що прибуде ще один охоронець і забере в мене другу Книгу, Книгу Ліків, хоча ані слова не було сказано про те, що це за людина. Я приготувався, постійно чекаючи на нього. Минув час, я постарішав, але ніхто не приїжджав. Потім, 1094 року, за вашим календарем, — незадовго до великої пожежі, що зруйнувала собор та велику частину міста Шартр, справді прийшов християнин, рицар, що назвався Філіпом де Сен-Море.
— Його ім’я здається мені знайомим. Він був у Святій землі тоді ж, коли і я, хоча ми не були знайомі. — Пелетьє знову спохмурнів. — Чому ж він чекав так довго?
— Мій друже, це запитання я ставив і собі. Як і годилося, Сен-Море передав мені merel. Він носив таку саму каблучку, як і ми з тобою маємо честь носити. Не було жодної причини сумніватися в ньому... але все-таки, — Симеон стенув плечима,
