Лабіринт - Кейт Мосс

— Не сердься, що я тебе не послухалася, — сказала дівчина вже більш скромно, — але я мусила приїхати.

— І ця чарівна пані... — перервав їх Симеон.

Пелетьє взяв Алаїс за руку і повів її у центр кімнати.

— Звісно ж! Я забув геть усе на світі. Симеоне, дозволь рекомендувати тобі мою доньку Алаїс, хоча я не маю щонайменшого уявлення, як вона потрапила до Без’єра. А це — мій найкращий і найстаріший друг Симеон із Шартра, а доти — зі Святого Міста Єрусалима.

Обличчя Симеона осяяла посмішка.

— Алаїс, дочка Бертрана, — він узяв її за руку. — Ви тут завше бажана гостя.

— Розкажіть про свою дружбу, — попрохала Алаїс, сівши на канапу поруч із батьком. Вона обернулася до Симеона. — Якось я вже питала батька, але він тоді не схотів утаємничувати мене у це.

Симеон був трохи старший, ніж гадала Алаїс. Він був сутулим, його обличчя густо покреслили лінії зморшок — ціла карта життя, в якому були і горе, і втрати, а також велике щастя та веселий сміх. Його брови були густими й кущуватими, а яскраві очі виказували неабиякий розум. Його кучеряве волосся вже здебільшого вкрилося сивиною, а от довга борода, умащена ароматичними оліями, була все ще чорною, як гайворонове крило. Тепер вона бачила, чому саме її батько сплутав чоловіка у річці зі своїм другом.

Непомітно Алаїс скосила очі на Симеонові руки і відчула полегкість. Так вона й думала: на великому пальці його лівиці була така сама каблучка, як і в її батька.

— Ну ж бо, давай, Бертране, — промовив нарешті Симеон, — вона заслужила від тебе цієї історії, бо подолала надто далекий шлях, щоб почути її!

Алаїс знала, що батько не скаже ані слова. Вона глянула на нього. Його губи були міцно стиснені.

«Він сердиться зараз через те, що я вчинила», — промайнула думка.

— Ти ж не їхала з Каркассони без супроводу? — нарешті запитав Пелетьє. — Ти ж не втнула такої дурниці, щоб вирушити у подорож сама? Ти б так не ризикувала?

— Я...

— Відповідай!

— Мені здавалося це наймудрішим рішенням...

— Наймудрішим, — вибухнув батько, — з поміж чого?

Симеон аж прицмокнув.

— Усе той самий гарячий норов, Бертране?

Алаїс приховала усмішку й поклала свою ручку поверх батькової руки.

— Paire[92], — терпляче сказала дівчина, — ти ж бачиш, що я жива й здорова. Нічого не сталося.

Пелетьє глянув на її пошкрябані руки. Алаїс швидко заховала їх під плащем.

— Нічого страшного, це просто легкий поріз.

— Ти була озброєна?

— Звичайно ж, — кивнула донька.

— Тоді де зброя?

— Я гадала, не варто йти вулицями Без’єра озброєною.

Алаїс подивилася на батька невинними очима.

— Досить розумно, — пробурмотів Пелетьє собі під ніс. — І нічого лихого більше не сталося? Тебе не поранено?

Їй боліло розбите плече, проте Алаїс спокійно зустрілася з батьковим поглядом.

— Усе гаразд, — легко збрехала вона.

Батько насупився, хоча й виглядав дещо заспокоєним.

— Як ти дізналася, що ми тут?

— Я довідалася про це від Ам’єля де Курсана, сина сеньйора, який від своїх щедрот надав мені ще й кортеж.

— Його добре знають у цих краях, — додав Симеон.

— Тобі дуже пощастило, — знову сказав Пелетьє, не бажаючи просто так завершити цю справу, — пощастило, але ти зробила величезну дурницю. Тебе ж могли вбити. Я все ще не можу повірити...

— Ти збирався розказати їй, як ми познайомилися, Бертране, —