Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Облиште, Бруио, гріх насміхатись над одинокою беззахисною жінкою. Кров гарячою хвилею вдарила їй в обличчя. Калиново запашіли товсті щоки, знялися вгору могутні сфери грудей, тіло в широкому декольте кофти взялося червоними плямами.

— Ірмо, присягаюся святими ранами Єзуса, бога і вседержителя, — гаряче зашепотів Бронек. — Я не жартую. Ніколи в житті я ще не зустрічав жінки, яка б хвилювала мне так, як ти! Я більше не можу, я збожеволію… Моє серце, моя душа, все єство моє прагне тебе. Я блукав у житті, мов той бедуїн у гарячих аравійських пустелях, і ось, нарешті, натрапив на оазис твоєї краси.

Жінка блаженно заплющила очі і, здавалося, слухала його шепіт кожною клітиною свого збудженого тіла.

— Ірмо! — він потягнувся до неї через стойку буфета. — Ірмо….

Вона зморщилася від горілчаного перегару, що вдарив їй в обличчя. Але той шепіт запаморочив жінці голову. Ще мить, і вона кинулася б до нього в обійми. Її врятували кокетливі звуки циліндрів на дверях. Хазяйка розплющила очі і побачила огрядного пана, що спускався східцями до залу.

— Ірмо, я вмираю від спраги, — пристрасно шепотів Бронек.

— На, випий, — розгублено промовила жінка, підсовуючи Пшигодському пляшку темного баварського пива.

— Не пізнаєте, фрау?..

Ірма сплеснула руками і зчервонілась ще більше.

— Як же, як же, містер…

— Дайн. Однак для вас я просто Стенлі.

Бронек відчув неприязнь до цього вилощеного панка. Але що мав робити? Сьорбав пиво і мовчав.

— Я дуже рада, що ви завітали. Не забули.

— Ну що ви, як я міг забути. Адже ми домовились. — Дайн усміхнувся і подарував Ірмі такий довгий погляд, що та мало не зомліла від щастя.

— Налийте мені чарочку «черрі-бренді», щось у горлі сохне, — Дайн кинув на стойку долар.

Бронек помітив масний, гарячий погляд Ірми, яким вона обдала Дайна, і ревнощі заклубочились у нього під серцем волохатими злими потворами. Він поліз у кишеню, вийняв одразу сто доларів — платню за місяць наперед — і, висмикнувши один папірець, кинув його на стойку жестом розгніваного короля.

— Два віскі з содовою і… мою дозу польської горілки для пана.

— Щиро вдячний, але то буде забагато.

— Гонору слово, пан вип'є, або я не жолнєж війська польського, — Бронек надувся, мов півень перед боєм. Войовничим жестом збив на потилицю конфедератку. — Чи, може, пан гребує?

— Ну навіщо одразу так. Коли ви наполягаєте, я з радістю, — запобігаючи сварці, Дайн перейшов на польську мову.

— Пан, пшепрашам, поляк? — здивувався Пшигодський.

— Українець, з-під Львова. Сокаль. Може, чули?

— Аякже, — Бронек клацнув закаблуками і гоноровито відрекомендувався: — Броніслав Пшигодський із Кракова!

Дайн чемненько промовчав, його починав дратувати цей шкваркни жовнір, але щось веліло йому стриматися, почекати. Нюхом старого розвідника відчув, що краківський амбіціант може бути корисним для нього. Оскільки Шульце все ж таки добився у шефа дозволу на купівлю готелю, Дайн має дбати про свою агентуру. Бо який він резидент без агентів. Він підняв чарку і, цокнувшись з Бронеком, випив.

— Фрау Ірмо, ще два віскі, — звернувся до хазяйки Дайн. — Коли вже ми познайомились із паном Пшигодським, треба випити.

— Без содової, — додав Бронек. Хоч язик у нього вже починав Заплітатись, він твердо вирішив перепити Дайна і тоді закінчити розмову з Ірмою наодинці.

Фрау Венцель подала їм наповнені чарки.

— За славних жовнірів війська польського.

— Віват! — гукнув Бронек і перекинув чарку.

— Бруно, досить, ти вже п'яний, — нахилилась до нього хазяйка.

— Що? Я п'яний? Ти не знаєш, як у Кракові п'ють. Я ще можу…

— А ви давно із Кракова? — запитав Дайн.

— О, то ціла одіссея, холера його мамці. Я сидів у німецькому таборі в Ебензе, поблизу Зальцкаммергута.

— Де? — стрепенувся Дайн-Рябчук.

— В Альпах, поблизу Зальцкаммергута. А потім…

Дайн нашорошив вуха. Ні, інстинкт розвідника його ще ніколи не обманював. «Пшигодський… Броніслав Пшигодський? Та це ж, мабуть, він і є, той самий поляк», його прізвище Дайн бачив у протоколі допиту Андрія Гаркуші.

— Так що ж було потім, шановний пане? — Дайн ближче присунувся до Бронека.

— Я схопив автомат і як… Та-та-та-та, як вріжу! А потім у машину і… шукай вітра в полі.

— Так то ж було в горах…

— Ну, в горах. Правильно. А ти звідки знаєш? — п'яні очі Бронека вороже зиркнули на Дайна.

— Ви самі про це казали.

— Нічого я не казав і взагалі, якого дябла тобі від мене… Чого ти чіпляєшся до неї? — непевною рукою Бронек показав на Ірму. Кружка з недопитим пивом злетіла зі столика і брязнула об підлогу.

— Бруно! Він зовсім упився. Та ти ж тільки хвилину тому казав, що ви втекли із Ебензе, а це ж у Альпах.

— Правильно, в Альпах. Я й сам знаю. От обійшли ми Зальцкаммергут, я і кажу йому. Ходімо, кажу, до Італії, до генерала Андерса, а він… — Голова у Пшигодського обважніла і хилиталась на тонкій шиї, як у паралітика. Пиво, горілка, віскі змішалися всередині, викликаючи то безпричинну веселість, то безпідставний гнів.

— Що зробиш, йому доводиться вдруге звикати до горілки, — вибачливо промовила фрау Венцель.

— Дайте йому склянку содової. Випийте, пане Пшигодський, полегшає.

— А мені і так легко, — п'яно всміхнувся Бронек. — Прошу уваги, панове!