Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Брехня! Я нічого не крав! — крик злетів під чорну дубову стелю і пропав, — вона всмоктала його, мов губка.

Суддя нахилився паї вироком, щось дописав і кинув дівчині декілька в'ялих сліп, неначе и нього заплітався язик від лінощів.

— Ще місяць за образу суду, — переклала тоненька міс.

Злість перехопила хлопцеві подих. Він зірвався з лави підсудних, вхопився руками за поручень, ще мить — і перескочив би в зал до того червоношийого крука, що сидів у кріслі з високою спинкою, не подбавши навіть, щоб з неї зняли націстського орла із свастикою в пазурах.

— Цюрюк! — прогримів над вухом голос поліцая.

— Не робіть дурниць. Ідіть краще самі, бо замість трьох дістанете всі дванадцять, — порадила перекладачка, схиляючись над новою справою.

Підскочили ще двоє поліцаїв, силою відірвали од поручнів, наділи на руки сталеві браслетки.

— Вольфганг Тегарт! — прокричав суддя.

Поліцаї випхали Андрія за двері. Круті, зашиті металевою сіткою сходи, короткий темний коридор, сліпуче весняне сонце, останній удар межи плечі, і арештантський фургон проковтнув хлопця. Клацнули, зачиняючись, залізні двері, і знову небо, розграфлене гратами, впало в душу блакитними клаптями печалі: «Де справедливість, де правда на світі? За що?» Гіркий, болючий спазм стиснув хлопцеві горло, однак злість спалила сльози. «Падлюки! Нема за що ухопитись, то приплели баронову шкірянку. Ні, не в шкірянці справа. Справа в таємниці, яку він забрав з собою на той світ. Це за ті ящики мушу тепер три місяці бити каміння Може, все це надаремно? Сказати — і додому. Ні, Крайніченко наказував мовчати».

Андрій, звичайно, не знав, що справа не тільки в ящиках. Американська розвідка зацікавилась особою Крайніченка. Вже попередня агентурна перевірка прояснила такі деталі його біографії, про які хлопець навіть не догадувався. «Нічого, — думав Андрій. — Ще потерплю три місяці, більше терпів. А далі їм дітись нікуди — відпустять. І поїдеш ти, Андрію, до своєї рідної Калинівки».

Двері арештантського фургона прочинились, і Андрій побачив старого Вольфа. Той ішов спокійно, дивився перед собою з якоюсь суворою гідністю. Вольф піднявся у фургон і, помітивши Андрія, радо всміхнувся.

— Привіт, Андре. Тіснуватий світ, хлопчику.

— Ні, світ великий, тільки ми з вами одними стежками ходимо.

— Правильніше сказати: нас водять, — поправив його Вольф.

— Скільки вам вліпили?

— Два примусової праці на каменоломнях, — зітхнув Тегарт.

— Мені три, я й то не зітхаю.

— Ну, тобі зітхати ще рано: молодий, здоровий…

Знову відчинилися залізні двері фургона.

— О ля-ля… Давні знайомі, — гасконець гірко всміхався. Сонце іскрилося в його великих чорних очах ще довго після того, як його запхали в арештантський фургон. — Привіт коханцям «зеленої міни»[14]. Ну, старина, що я казав? Твоя логіка давно застаріла. Суддя вважає, що свобода шкодить нам, як ліки, коли їх приймати великими дозами. Я йому спробував довести, що він помиляється, і жорстоко заплатив за те, — старий накинув мені ще місяць за образу суду, і всього маю три місяці примусової праці на каменоломнях.

Андрій і Тегарт усміхнулися.

— Чого вам так весело? Чи, може, думаєте, що каменоломня — то курорт, Ніцца. Золотий берег?

— Мені теж дали три, — сказав Андрій. — Третій — за образу суду. Хоч би справді, а то не встиг жодного дошкульного слова сказати.

— Не журись, Анрі, я сказав за двох. Лаявся англійською мовою, наче сажотрус із лондонського Сіті. І суддя несподівано заговорив, як справжній німець: «Век! Век! Доннерветтер!»

— Цього суддю я знаю вже років двадцять, — сказав Тегарт. — Служив кайзерові, Веймарській республіці, націстам, тепер на службі в американців…

— Власті міняються, а судді лишаються.

— Нічого не вдієш, Феміда носить на очах пов'язку, на неї, як бачиш, ніщо не впливає — ні час, ні політичні кризи.

— Ех, старина, у вас їй зовсім голову одірвали. Поглянь.

Андрій подивився туди, куди вказував палець гасконця. На фронтоні Палацу юстиції стояла безголова статуя грецької богині правосуддя. В руці вона тримала побиті осколками терези. Одірвана голова впала на мармурову чашу і лежала на ній, задерши догори зав'язане по очах обличчя.

— А чого в неї зав'язані очі? — запитав Андрій.

— Стародавні греки колись вважали це символом об'єктивності, — пояснив Тегарт.

— Наївні греки. Якби їхня богиня тепер зняла пов'язку, вона б напевне осліпла. Подумати тільки, після фашистського концтабору три місяці чистилища на мюнхенській каменоломні. А я уже мріяв про Сену, університет, про свою квартиру на Монмартрі.

До машини вкинули ще двох цивільних німців. Грюкнули двері. Ревнув мотор. «Зелена міна» виїхала з двору і, набираючи швидкість, покотилась Прілмайєрштрасе. В цей полуденний час на вулиці ще не було спекулянтів і американських солдатів, її не терзали судомини «чорного ринку».

Андрій, що сидів поблизу віконця, помітив на східцях струнку біляву дівчину в розстебнутому дощовику. Поряд з дівчиною стояв худенький рудий хлопчик. Щось знайоме було в його тоненькій постаті.

— Вольфе, поглянь, здається, твій хлопчик, — схвильовано промовив Андрій.

Тегарт виглянув у віконце.

— Віллі, — прошепотіли губи старого, але він не покликав сина. «Зелена міна» мчала усе далі і далі від Палацу юстиції. Постаті дівчини і хлопчика поступово зменшувались і віддалялись.

— А це не твоя дочка? — запитав Дервіль, що теж припав до вікна.

— Може і вона, не знаю. Я залишив Марту, коли їй було сім років.

— Ну, цій не більше двадцяти.

— Дочка в матір, чорнява. Хлопці руді, мов смолоскипи, а вона чорна, — сказав Тегарт.