Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Я божеволію від твоєї краси, — гарячий шепіт долітає з вітальні. — Цілими днями я блукаю мов навіжений, як хлопчисько, мрію про зустріч з тобою, вигадую причини, щоб знову побачити тебе. А настає ніч, і моє ліжко стає для мене катівнею… Ютті…

— Заберіть руки, — звучить сухий, неприязний голос за дверима.

— Дівчинко, ти ще зовсім не знаєш життя. Я озолочу тебе, повезу в Париж, у Штати, ти станеш моєю дружиною. У тебе буде «рольс-ройс», вілла на березі Боденського озера, блискуче, безтурботне життя і десятки поклонників. Я на все згоден, Ютті…

— Заберіть ваші руки, Геро. Я зараз покличу.

— Я не люблю Гізелу, та й чоловік до неї повернувся. Я людина благородна і не маю наміру розбивати чуже щастя. Я…

— Ви старий цинік, Геро. Дайте мені спокій.

— Ти жорстока і непрактична, дівчинко. Зваж на мої слона…

— Любов і практичність поєднуються тільки в американців, — в голосі Ютти стільки іронії, що вона легко досягає серця професора, і він дивується, чому американець не відчуває її.

— Ютті, ти все одно будеш моєю. Можливо, ти моя остання любов…

— Я хочу бути першою. Ви цього не зрозумієте, Геро.

Каблуки дівчини простукотіли через кімнату. Затихли. Клацнув на радіолі автомат, і нова мелодія схопила за серце фон Глевіца тужливим щемом. І звідки він брався в зашкарублому, давно загрубілому серці? Ніби війнуло на старого далеким подихом молодих літ, прокинулась в душі посивіла згадка про першу зустріч з Сабіною… Тоді були інші часи, інші мелодії. Вони не вміли веселитися тугою, як нинішня молодь. Туга ллється з радіоли, виповнює собою вітальню, проникає до кабінету, заповзає в душу фон Глевіца. Чиїсь кроки, мляво шаркаючи об паркет, наближаються до дверей.

— Сабіно, десять років я мріяв про цю зустріч, — шепоче хтось ніби дерев'яними губами. — Всі ці роки я кохав тебе.

Вона мовчить.

— Віднині ми житимемо разом. Я заберу вас звідси. Куплю готель, і ти будеш хазяйкою. Ютту влаштуємо… Я вже говорив про неї з начальством, та й Геро допоможе. Я багатий, Сабіно. Чого ж ти мовчиш?

Професор подався вперед, притулив долоню до вуха, прислухається. Що скаже Сабіна?

— Не муч мене, Сабіно. Кажи.

Вона мовчить. І фон Глевіц полегшено зітхає. Але думка вже ятрить серце, не дає спокою. Невже Сабіна покине його? Піде з цим лайдаком? Усе може бути; Хто він тепер? Професор? Власник клініки? Авторитет? Усе це в минулому. А нині він воєнний злочинець, якого розшукують окупаційні власті. Спогади важкими хвилями знову напливають на нього.

… Шумить, вирує привокзальна площа. Фон Глевіц виходить з Гауптбангофа і одразу потрапляє у гамірливий натовп. Шмигають якісь людці, продають, купують, перепродують усе на світі. В цьому людському хаосі ніхто навіть не намагається приховати свої темпі справи. Спекулянти, чорний ринок. Не криючись, безсоромно торгують американські солдати. Їх багато, здається, навіть більше, ніж німців. Вони відчувають себе в цьому гаморі, як у рідній стихії. На обличчі в них такни вираз, ніби їх довго тримали далеко від раю і, нарешті, пустили в нього, не наказавши навіть зняти військову форму. Ось один оптом продає сигарети, виймає з рюкзака великі пачки з написом «Честерфілд». Гроші запихає прямо за пазуху. Три кишені туго набито заяложеними німецькими марками. Поруч двоє продають бекон. Довгі блискучі банки літають у руках, мов золоті дельфіни. Ці навіть не знімають рюкзаків. Стоять плечем до плеча. Один продає за двох. Навколо них щільно збилися спекулянти, простягають затиснуті в кулаки гроші, кричать, штовхаються. Такого професор не бачив навіть у своїй клініці для божевільних, його підхопив вібруючий вихор з людських тіл, пропахлих давно не праною білизною. Фон Глевіц спробував пробитися, однак марно. Юрба несла його через площу, стискаючи з усіх боків. Вискочив з тих лещат тільки на протилежному боці Бангофплацу. Але і тут торгівля йшла повним ходом. Серед продавців траплялися й жінки. Не зважаючи на холодну, промозклу погоду, вони, в тоненьких дешевих сукнях, бляклі, жовті, з густими тінями навколо запалих очей, терлися біля американських солдатів, намагались якнайдорожче продати свою зів'ялу красу. «Ким стали ми, німці? Люди вищої арійської раси! Проститутки, спекулянти, гендлярі… Поразка у війні стала для нас фатальною — ми втратили людську гідність».

Фон Глевіц стояв на розі Бангофплацу і Прілмайєрштрасе. Тепер цією широкою вулицею неможливо було пройти, її заповнили баришники. Торгували навіть на сходах Палацу юстиції. Професор звернув на Люїтпольд до Ботанічного саду. Саме тоді і вдарив йому у вуха крик:

«Облава-а!»

Якийсь низенький, худий, мов скелет, старик жбурнув у каналізаційний люк пачки сигарет і кинувся навтіки. Тієї ж миті перед професором виріс здоровенний баювар і, схопивши його за комір, підняв у повітря, як піднімають кроликів. Разом з гендлярами та повіями Фон Глевіца запхали в поліцейський фургон і повезли до тюрми. Кулаками, гумовими палицями, лайкою, мов барана у кошару, загнали до величезної камери. Облицьована білими кахлями, вона скидалася на операційну в його клініці на Берг-ам-Ляймі. Однак величезна баддя та їдкий сморід від нечистот і карболки розвіяли будь-які асоціації. Це було нестерпно. У професора одразу ж підскочив тиск і розболілася голова.

«Я вимагаю аудієнції з поліцай-комісаром», — звернувся він до баювара, що саме заганяв до камери нову партію баришників. Але той зачинив двері перед його носом, навіть не глянувши