Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

«Це, здається, той, кого я шукав. Сьогодні мені щастить…» — Пане Венцель, зайдіть до мене завтра о дев'ятій ранку в готель «Асторія». Не бійтесь, я не буду мститися за це маленьке непорозуміння. Ви мені потрібні для більш серйозних справ. До побачення, фрау Ірмо. Поясніть своєму чоловікові все як слід. У нього занадто крутий норов і важкий кулак. — Дайн витер хусточкою губи і, побачивши на ній кров, додав: — А інколи треба думати і головою, шляк би його трафив.

Венцель слухав усе те, мов бик, якого піймали за вправлене в ніс кільце.

Дайн вискочив до залу, немов корок із пляшки. Заточившись, важко сів на високий стілець поряд з Пшигодським, що дрімав, схилившись на столик. Бронек розплющив очі і носом до носа зустрівся з Дайном. Оглянувся. З її сусідніми столиками реготала п'яна компанія карабінерів, що сиділи, обнявшись з дівчатами. Від дверей спускався східцями Збишко Марціняк. Важкий чемодан відтягав йому донизу плече. Конфедератка з'їхала на потилицю.

— Пане Збишку, то це таке важке таргаєш? Чи не костьол обідрав, га?

— Заціп, дурню! Ходи за мною, — тихо наказав Марціняк.

Бронек ледве дістався до дверей, що вели в передпокої фрау Ірми. Марціняк вштовхнув його до вітальні і зачинив двері на засув.

— О, моя крулево, — з п'яних очей не помічаючи Венцеля, Бронек простягнув руки до Ірми, але, втративши рівновагу, сперся ними на стіл і замовк, поводячи з боку на бік важкою, немов чавунною головою.

— Набрався, як жаба мулу, — кинув йому Збишко.

Бронек гикнув у відповідь, струснув плечима, але підвести голову не наважився, дуже хиталися стіни, і він боявся, щоб стеля, бува, не впала йому на голову.

— Не звергай на нього уваги. Хай трохи отямиться. Пан Бронек колись був перший спекулянт на весь Краків. Ну, давай вивертай валізу, — сказав Марціняк, витираючи долонею спітнілого лоба.

Венцель розкрив великий шкіряний чемодан і висипав на скатерть срібні ложки, золоті таці, оздоблені коштовним камінням підстаканники, кубки, якісь ланцюжки, годинники, браслети, кулони, низки перлового і коралового намиста. Все це з дзвоном упало на стіл, заіскрилося, замерехтіло, підкотилося до рук Бронека, залоскотало пальці.

— Матка боска! Пане Збишку! Та це ж ціле багатство! За нього можна купити не одну, а дві кав'ярні, відкрити власні склепи, розпочати комерцію. Але звідки це все? — Бронек глянув на капрала тверезими, переляканими на смерть очима.

— Бог послав, — зареготав Марціняк, вишкіряючи жовті зуби.

— Пане Збишку, та це ж розбій. Нас усіх запакують до буцигарні.

— Мовчи, дурню. Не гай часу, Гансе. Діли. А ти закрий рота, язика згубиш! — порадив капрал, блиснувши на Пшигодського хижими циганськими очима. Від того погляду у Бронека заворушилося на голові волосся. Він безсило опустився на стілець і молитовно звів до стелі очі.

= Це правда? — спитав суддя по-англійськи, поклавши важкі руки на тоненьку, з двох аркушиків справу.

— Це правда? Відповідайте тільки «так» або «ні». — Молоденька перекладачка, одягнена в американську військову форму, повела підмальованими очима на Андрія.

Хлопець мовчав.

— Відповідайте. Повторюю — чесність полегшить вашу долю. «Так» чи «ні»? — в голосі перекладачки наростало роздратування.

— Моя відповідь саме між «так» і «ні», — промовив Андрій.

Міс глипнула на нього з-під важких пластів чорної туші.

«Дивна річ, — ці американські дівчата немов усі на одне лице, наче близнята, — подумав Андрій. — На відштампованих інтендантством обличчях ні думки, ні почуття…» Яке йому все тут ненависне, чуже. Та скоро, вже зовсім скоро він буде вдома і все це згадуватиметься, як страшний далекий сон. Андрій розповідатиме калинівським хлопцям про все. Не забуде і цей непривітний зал Палацу юстиції, де судова розправа вершиться при зачинених дверях над такими ж, як він, безвинними людьми. Тепер Андрій дивився на всю цю комедію вже зовсім іншими очима.

Суддя, перекладач, підсудний. Пі свідків, ні засідателів, ні адвоката. Сміхотворна присяга на біблії. За день тут проходить рівно стільки людей, скільки військова поліція встигає виловити за ніч. Майже через кожні п'ять хвилин суддя, мов крук, викрикує прізвище, а дебелий сержант запихає до залу нову жертву. «Так» чи «ні»? Деталі справи нікого не цікавлять. Більше для годиться, суддя ставить тобі кілька дріб'язкових запитань. Перекладачка, не повертаючи голови, повторює їх російською, німецькою чи польською мовами. Хвилинна пауза, і суддя зачитує нирок. Незрозумілі англійські слова падають у порожній зал, мов у чорну яму. Судді набридло вставати, перекладачці набридло повторювати весь текст вироку, і вона чекає, поки суддя дійде до головного. Червона шкіра журбиться на худій довгій шиї старого судді. Папірець легенько тремтить у млявих пальцях, але голос звучить рівно, байдуже, як у паламаря. «Читай, читай, хирлявий старче. Все одно засудити мене не вдасться, бо нема за що». Думки у хлопця спокійні. Він певен — все обійдеться. Скоро закінчиться судейська формалістика, і його випустять. А там простелиться шлях перед ним на Батьківщину, до рідного дому. Жаль тільки, що не разом з хлопцями доведеться їхати. Розлучили їх з Миколою, перевели кудись із камери Федора. Та нічого, дома спишуться, знайдуть одне одного.

— … Два місяці примусової праці на каменоломні, — прорекла міс, не повертаючи голови.

— За що? — вирвалося в Андрія. — Я не вчинив ніякого злочину. Ви повинні відпустити мене додому! Це свавілля! За що? — у хлопця зірвався голос.

Перекладачка поглянула на нього якимось дивним поглядом. Він не міг зрозуміти, чого в її очах більше — презирства, жалю чи звичайної жіночої цікавості. А перекладачка думала саме про ранковий візит підполковника із «Сі-Ай-Сі», що заїздив з приводу цього юнака і ще двох: німця і француза. «Нам треба, щоб ви їх запакували кудись місяців на два». — «Можна і на більше», — улесливо всміхався суддя. «Ні, два-три місяці, вистачить».

— Дякуй богові, що тебе судять тільки за грабіж. Ти зняв шкіряне пальто із того німця