Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Віллі кивнув головою.

— Вчора надвечір забрали. Але він ні в чому не винуватий. Мені сказали, що сьогодні вранці його мають звільнити.

Дівчина глянула на веснянкувате, посиніле від холоду обличчя хлопця, і в її серці прокинувся жаль.

— Коли ж ти встав, що так рано вже тут?

— А я і не лягав зовсім. Звечора тут ходжу. Спочатку був там, біля брами, так поліцаї нагнали… — Віллі шморгнув носом і пересмикнув задубілими плечима.

Ютта розстебнула дощовик.

— Іди сюди, трохи погрієшся.

Віллі підозріло глянув на неї.

— Іди, не соромся, — вона прикрила його худеньку постать полою дощовика, притулила до себе.

Віллі дрижав, як осиковий листок, однак пручався — соромився. Ютта гладила його руде, завжди скуйовджене волосся, і серце її сповнювалося теплом. Обличчя хлопця нагадало їй Манфреда. Такі ж великі світлі очі, прямий ніс, міцно стиснуті губи і таке ж щире, лагідне серце. «Він блукав тут цілісіньку ніч, виглядаючи батька, а я втекла з дому, щоб не бачити свого…»

— Слухай, давай будемо чекати разом, не заперечуєш?

Він підвів на неї недовірливі очі.

— А ти не боїшся?

— Ні, я нічого не боюся, — вона всміхнулася, — разом буде тепліше.

— Ти знаєш, Ютт, учора ввечері ми одержали листа…

Кров відлила їй од лиця. Рука, що гладила його волосся, здригнулася.

— Тільки ти не хвилюйся. Все гаразд. Лист…

— Від Манфреда? — прошепотіла вона.

— У-гу. Він у росіян. Лежить у шпиталі.

— Що з ним таке? — від хвилювання у неї змінився голос…

— В листі написано тільки, що Манфред скоро має бути дома.

— А коли?

— Цього не знаю. Там не сказано, коли саме.

— Хлопчику ти мій рідненький. Спасибі тобі, спасибі, — вона схопила його руду голову обома руками і цілувала очі, ніс, щоки.

— Пусти, пусти, — пручався Віллі.

Вона розсміялася. Сміх, веселий, радісний, злетів над сонними будинками і покотився за річку до похмурих бастіонів тюрми. В ту ж мить на них упало перше проміння сонця, і тюремні стіни вже не здавалися такими похмурими і неприступними. Злетіли у небо сонні голуби. Пронеслися над їхніми головами і хотіли вже сідати на дах сусіднього будинку. Віллі заклав два пальці в рот і свиснув пронизливо, з переливами. Голуби зірвалися в прозору блакить, залопотіли крильми і попливли живою хмаринкою над Ізаром.

Вечоріло, а сонце ніяк не хотіло скочуватись з вечірнього пругу — висіло над Швабською Юрою. Наближалась комендантська година. Та Бронека Пшигодського це ніскільки не тривожило. Сьогодні вперше він надів форму карабінера польської караульної роти і міг вештатись містом хоч і до ранку. «О, я таки досяг свого, я знову жолнєж війська польського, холера його мамці. Уявляю, як зрадіє фрау Ірма. Жодна німкеня не пройде повз мене байдуже, так і їдять очима». Броніслав задоволено оглядав себе у вітринах склепів, час від часу обсмикуючи гарно пошиту куртку, поправляючи хвацько заломлену набакир конфедератку. Ще зранку він почав замочувати свій мундир і вже був на добрих градусах. Не поспішаючи ішов по Швайбрюкенштрасе і забавлявся, відверто розглядаючи жінок, тішився, коли вони, не витримуючи його нахабного погляду, одвертались або опускали долу очі. Зустрічним американцям, незважаючи хто вони — офіцери чи солдати, — молодцювато козиряв і пропливав повз них гусячою ходою, — такий був суворий наказ капрала Марціняка.

Збишко Марціняк не дуже дбав про дисципліну. В казармі, де містилася польська караульна рота, її не було зовсім. Жовніри приходили, коли хотіли, і йшли, куди їм заманеться, приносили горілку, різались у карти, бавилися з дівчатами — на все те капрал дивився крізь пальці, але суворо карав тих, хто не козиряв американцям. Чи то була його власна слабість, чи того вимагало вище андерсівське начальство — ніхто не знав, та, правду кажучи, й не бажав знати. Карабінерів влаштовували ситі харчі, сто чотири долари на місяць і повна свобода дій. Командир роти з'являвся в казармі раз на тиждень. Давав капралові якісь розпорядження, однак про ті накази забували одразу ж, як тільки пан майор виходив за поріг. Поки що карабінери поклонялися Мамоні більше, ніж Марсу. Торгівля на «чорному ринку» займала весь вільний від пияцтва і розваг час.

Якось одразу Пшигодський заприятелював із Марціняком, і той поволі почав вводити його у позаказарменні діла карабінерів. От і сьогодні Збишко Марціняк наказав йому бути після одинадцятої «У красуні Ірми». Проте Бронек вирішив піти туди раніше. Щодо Ірми в нього були свої далекосяжні плани. Не можна сказати, щоб «красуня» Ірма подобалась Пшигодському, а чи викликала пристрасний вогонь у його холостяцькому серці. Ні, того не було. Бронек був вищої думки про свою кавалерську звабу. Він мріяв… Але про це потім.

Двері гаштету прочинилися, розливаючи над головою пана Пшигодського прозору кокетливу мелодію нікельованих циліндрів. Минулого разу їх не було, і Бронек з цікавістю доторкнувся до них рукою. «Люксусова штука, холера його мамці…. Та й зал сьогодні привітніший. Ірма знає, чим привабити публіку. Ач, замінила стару жерстяну рекламу баварського пива яскравою американською «Пийте пепсі-кола»..

Хазяйка поралася за стойкою. Глянула байдуже на гостя і почала полоскати високі череп'яні кварти. «Не пізнала, — подумав Бронек. — Бути вам багатим, пане Пшигодський». Він задоволено всміхнувся і збіг східцями до залу.

— Доброго ранку, фрау Ірмо! Дозвольте ласкаво вашу ручку.

— О-о, це ви, Бруно, а я думала…

— … що це генерал Бур-Комаровський завітав до вас на гостину? Ні, моя крулево, це тільки я — жолнєж війська польського Броніслав Пшигодський, як завжди