Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Я маю індульгенцію, ти відпустив мої гріхи на все життя наперед.

— Я не папський нунцій, мої індульгенції не мають сили перед богом.

— А перед людьми?

— Це залежить від совісті.

— Кому тепер потрібна совість? Що дала мені совість, коли я, слухаючись її, мов сліпе цуценя, тикалася носом у твої ноги. Молила, благала покохати мене. Часи міняються, і люди стають іншими. Я зрозуміла, що в світі немає кохання — його вигадали для втіхи простаків.

— Але ж ти кохала мене? — всміхаючись запитав Хорст.

— Не знаю. Тепер мені здається, що ні. Та якщо то й було кохання, я більше не хочу його. Воно спустошило мене, розтоптало надії. На світі треба жити розумом, а серце затиснути в кулак. Воно, сліпе і свавільне, манить нас примарою щастя, хоч наперед знає, що здатне тільки на муку.

— Виходить, нема ні кохання, ні щастя?

— Принаймні я зневірилась у тому.

— А чого ти хочеш від Геро?

— Мабуть, захисту.

— Ну, що ж, ти маєш рацію. Геро працює в «Сі-Ай-Сі». Він зможе оборонити тебе навіть від власного чоловіка.

— Я не про те, Хорсті. В наш час жінці важко жити одній. Що було б зі мною там, у Монако, коли б не Геро?

— Я залишив тобі гроші. Ти могла приїхати сама, — в його голосі прозвучав докір.

— Може, ти скажеш, що мій чоловік чекав на мене вдома? За що ти докоряєш мені? Адже ти… Геро ставиться до мене…

— Не треба, Гізі, — різко перебив її Хорст.

У кімнаті запала тиша. Було чутно, як скриплять дерев'яні сходи у вітальні. Хтось швидко піднімався на другий поверх і, напевно, не один. За мить долетіло в кімнату чиєсь важке дихання, п'яний шепіт і приглушений голос Ютти:

— Пустіть! Я кричатиму…

— Ти дурненька, дівчинко. Чого ти пручаєшся? Я хочу тільки поцілувати тебе. Твої уста створені для насолоди.

Дзвінкий ляпас розлігся вітальнею, потім швидко-швидко застукотіли сходами каблуки. Гізела знітилась, так ніби то її ударили по обличчю. Хорст одійшов до вікна, йому було боляче дивитись на неї.

Надворі світало. Легеньке вранішнє марево поволі піднімалося між деревами, осідаючи іскристою росою на яблуневих листочках. Сонце ще ховалося десь за Шумавою, але небо вже зовсім проясніло. Над містом пропливали поодинокі рожеві хмаринки. Вони вже прокинулися, а вітер ще спав. Та ось і він потягнувся вздовж Ізару, позіхнув спросоння і погнав хмарки далі на південь. День мав бути сонячний.

Грюкнули десь унизу двері. Зашурхотів під ногами гравій. Хорст побачив Ютту. Дівчина бігла садовою доріжкою до хвіртки, на ходу натягаючи на себе плащ. Вона ніяк не могла попасти в рукав, і дощовик метлявся позад неї, мов обірваний парус. Уже по той бік вулиці вона зупинилася, вороже глянула на будинок, застебнула плащ і» пішла через парк до Ізару. Хорстові раптом теж захотілося піти геть з цього дому, на свіже повітря, між дерева парку, слідом за Юттою. «Треба наздогнати її, розказати про Манфреда все як було…» Він повернувся і рішуче попрямував до дверей.

— Хорсті, не залишай мене, — Гізела вхопила його за руку, притулилась лицем до плеча, зашепотіла з відчаєм у голосі. — Ніколи, ніколи не залишай мене одну, Хорсті. Я загину без тебе…

Гаряча хвиля жалю до неї знялася в його душі. «Кінець кінцем, ні вона, ні я не винні у тому, що сталося». Він притис її до грудей, сказав тихо, немов дитині:

— Заспокойся, Гізі, я буду з тобою… Заспокойся…

Ютта йшла набережною. За парапетом впру пал п сердиті води. Піна білими пластівцями котилася пожурбленою спиною Ізару. На серці у дівчини було недобре. І не тільки тому, що Геро набрид їй своїм приставанням. Гнітило ставлення до всього того рідної матері. Вона дивилась на Геро з поблажливою усмішкою, ніби заохочувала його. Правда, мати ніколи не схвалювала її кохання з Манфредом, однак добре знала, якої муки завдає їй залицяння Геро. «Вона ладна продати і мене за ті два ящики бекону», — подумала Ютта, і їй стало невимовно жаль себе. Як все це гидко. Ютті пригадалася та ніч, коли вони йшли з Манфредом цією ж алеєю, обнявшись, і мовчали. «Де ти, коханий? Чом не шлеш вістей про себе? Коли б ти знав, як важко в самотині, без тебе».

Дерева курились туманом. Дуби ще не викинули листя, їхнє чорне покручене гілля вчепилось у вранішній туман, ніби тягло його на себе, щоб прикрити голі стовбури.

«Ютті, кохана Ютті, я повернусь», — шелестіла об гранітний берег спінена хвиля. Дівчина починала втрачати надію. «Вже повернулися з фронту майже всі солдати. А його все нема».

Хвиля Ізару дихала гірськими снігами. Її холодний подих добирався до тіла, морозив душу. Ютта йшла вздовж парапету вже добру годину. Набережна скінчилася несподівано. Обірвалася з-під ніг камінна плита. За крок від дівчини Ізар котив піняві хвилі. Ютта задивилася на ріку, замилувалась. Маленька постать сновигала між деревами, трохи вище по річці. Ютта придивилася пильніше. Це був хлопчик. Ось він зупинився біля самої води, застиг, напружено вдивляючись у протилежний берег. Там здіймалися похмурі стіни старої мюнхенської в'язниці. «Мабуть, у нього хтось там сидить», — подумала Ютта. Не відводячи очей од вікон в'язниці, хлопчик рушив берегом їй назустріч. Віллі! пізнала хлопця Ютта.

Той глянув на неї, підняв комір піджака, засунув замерзлі руки в кишені і не поспішаючи підійшов.

— Чого ти тут блукаєш так рано? — запитала вона.

— Чекаю на батька.

— А хіба він у тюрмі?