Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

«Заспокойтесь, колего, викличуть, — ляснув його по плечу якийсь тип у червоному береті з сережкою в лівому вусі. Тип нахилився до нього, зашепотів — Можу взяти на збереження ваші дивіденди. Будуть цілі, як у швейцарському банку. Комісійні — три пфеніги з марки. Гарантія — честь німецького офіцера».

«До чого ми докотилися? Ні, нам потрібен фюрер. Тверда рука. Порядок. Німеччина без порядку загине».

В тюрмі фон Глевіц пережив важкі хвилини цілковитого безсилля і гнітючої спустошеності. Це почуття не залишало його і тепер, лежало на серці камінною глибою, не давало спокою. Фон Глевіц склепив гарячі повіки. Важка втома стисла мозок, і він провалився у хворобливе напружене забуття, йому марилася штаб-квартира грос-адмірала Деніца. Фон Глевіц заходить до кабінету і падає навколішки. Молитовно склавши руки, благає: «Екселенц, рятуйте Німеччину! Рятуйте!» Деніц сидить за столом і посміхається, його обличчя затиснуте в квадрат позолоченої рами з вибитим склом. Адмірал дуже схожий на його власний портрет… «Екселенц! На вас покладає надії Німеччина!» — «Не можу! Через годину приїде Радянська Контрольна Комісія…» І знову смішок. Саркастично скривлені губи витягуються трубою. З неї вилітають схлипування джазу і регіт. Чоловічі, жіночі голоси сплітаються в клубок. Кімнату наповнює дика какофонія сміху. Голова Деніца в рамці відлітає від тіла і починає дико витанцьовувати під джаз. Усе швидше, швидше крутиться в повітрі і раптом надає на підлогу.

Герберт фон Глевіц розплющує очі. В кабінеті горить світло. Біля стола, тримаючи в руках його портрет, стоїть Геро фон Шульце-Геверніц. Помітивши, що професор прокинувся, запитує:

— Ну, як жилось у Деніца?

Фон Глевіц дивиться на нього так, немов перед ним ясновидець. Потім, згадавши свою розмову з цим підполковником у поліцай-комісара, опускає очі і мовчить.

— Вам час подумати про своє майбутнє, гер професор, — каже Шульце, сідаючи навпроти нього у крісло. — Ми не зацікавлені в тому, щоб такі шановні люди, як ви, без користі сиділи по тюрмах. Ми пропонуємо вам вояж до Америки.

Фон Глевіц підвів очі. Шульце посміхався.

Хорст сидів на підвіконні, спостерігаючи, як поступово відкочується ніч за сіру низку горбів Швабської Юри. Крізь голі дерева парку блищало, відбиваючи посвітліле небо, малахітове плесо Ізару. Від надміру випитого коньяку голова в Хорста гула. Він притулив скроню до прохолодної шибки.

Вже давно сидів так на підвіконні, а розмова з Гізелою все не клеїлась. Та і як воно могло склеїтись, коли давно розбилося. Все, що було між ними колись, забулося, вивітрилось навіть із пам'яті, не те що з серця. Він, звичайно, зробив дурницю, що приїхав сюди. Власне, на тому наполягав Шульце, і як своєму нинішньому шефові Хорст не посмів відмовити. Тепер зрозуміла причина: Шульце хотів передати йому з рук у руки Гізелу. Вона його більше не цікавила, шеф захопився Юттою. Все те навіть сліпому видно. Сліпому?.. Хорст пригадав останню зустріч з Манфредом. Глибока зневага до самого себе враз виповнила душу. «Кинути пораненого друга в біді! Так міг вчинити тільки негідник. А хто, власне, я? Хіба я хоч раз в житті вчинив щось добре, мужнє, хоч раз пожертвував своєю жалюгідною вигодою заради когось? А Манфред вчинив саме так». Від тої згадки потяглася ниточка до Раймонди. Зневага змінилася болем. Очі Хорстові налилися п'яними слізьми, і досвітній пруг за Швабською Юрою зламався. Сірі будинки застрибали на тлі неба. «Соплива німецька сентиментальність», — вилаявся Хорст. Він сумував за Раймондою, а поруч мов привид по кімнаті снувала Гізела. Думки її були не про нього, і він те знав, хоч це його і не турбувало. А все ж душа щеміла. «Ти сам обікрав себе, Хорсті. Гізела любила тебе. Тобі віддала і свою честь, і перше почуття. За що ж ти зневажаєш її тепер? Геро? Він підібрав її, не дав упасти. Вона твоя дружина перед богом і людьми».

— Це нестерпно, — прошепотів Хорст.

Гізела зупинилася.

— Ти щось сказав, Хорсті? — голос її був ламкий, ніби вона ковтала сльози.

Він подивився на неї. Слабе світло від торшера падало на її лице знизу, підсвічуючи великі сірі очі, відкидаючи довгі трепетні тіні од вій. Щось нове, незнане, на диво привабливе було в ній зараз. Такою Хорст ще не бачив її ніколи раніше. А може, не хотів помічати.

— Прости мене, Хорсті. Так сталося.

Він ступив крок до неї. Вона враз ніби згасла. Опустила додолу очі.

— Я не могла інакше. В тяжку хвилину прийшов до мене…

— Геро, — підказав Хорст, відчуваючи, як в ньому прокидається холодний егоїст, обурений власник, хазяїн її життя. Він ледве стримав себе. До хрусту стис пальці рук за спиною. Стояв, похитуючись з носків на каблуки, розглядав її обличчя. Дивно, але за цей час, що вони не бачились, він майже забув її риси. «Вона справді красива. Вечірня сукня їй до лиця. А це декольте і оголені плечі?» Хорст недобре посміхнувся: «Виявляється, моя дружина може хвилювати. Ніколи не думав. Це, мабуть, тому, що вона любить іншого. Геро удвічі старший за мене, а вона любить його. За що?» Хорст думав про одне, але сказав зовсім інше. Почуття гіркоти, ображеного самолюбства виявилося сильнішим.

— Геро не любить тебе, невже ти цього не помічаєш?

Вона не відповіла, тільки голова опустилася ще нижче.

— Чого ти завжди такий жорстокий зі мною? — промовила вона по довгій паузі.

— Це не я. Життя жорстоке, Гізі, — сказав Хорст, з задоволенням спостерігаючи, як болісно здригаються в неї губи. В ньому прокинулось мстиве почуття, хотілося якомога болючіше вдарити її словом, завдати їй ще більшого страждання. — Я розумію тебе, Гізі. Дуже неприємно бачити, коли на твоїх очах він залицяється до Ютти…

Несподівано Гізела розсміялася.

— Ти що, ревнуєш? — запитала, дивлячись йому просто в очі.

— А хоч би й так? Я все-таки твій чоловік.

Цей трохи