Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
Цей парк насправді є незвичайною територією, іншої такої ж на планеті, мабуть, не існує. Перші, ще напівказкові повідомлення про неї генерал Воррен[37] отримав 1856 року. Він почувався зобов’язаним вислати туди експедицію, якій не пощастило досягнути мети. Аж через десять років іншій експедиції вдалося зібрати трохи інформації й повідомити світ про існування цього неймовірного чуда природи. Влітку 1871 року професорові Гайдену вдалося переконати Конгрес не віддати цю територію в руки підлому шахраєві.
По другий бік західних прерій, далеко за гірським хребтом Чорних гір, височіли гігантські скелі. Так і хочеться сказати, що тут попрацювала не так рука Бога, як його кулак. Де знайти циклопів, які можуть звести такі височенні башти? Де живуть титани, які можуть підняти високо в небо такі тягарі? Де той чарівник, який накрив усю цю розкіш вічним снігом і кригою? Тут творець поставив пам’ятник усім своїм чудесам, і цей пам’ятник не міг би бути величнішим та імпозантнішим.
А за цими гігантськими скелями земна кора ще й досі димить і пускає бульбашки, з неї виривається сірчана пара й велетенські гейзери випускають у тремтяче повітря гарячі струмені води зі звуком, що нагадує гарматний гуркіт. Підземний світ з хвилини на хвилину роззявить свою пащу, щоб викинути зі своїх глибин вогонь і всмоктати у вогняну прірву все довкола.
Тут кожен крок загрожує смертельною небезпекою. Земля може проламатися просто під ногою, і втомленого подорожнього ковтне паруюча безодня. Але зі смертельно небезпечних ці місця перетворяться на цілющі, і гарячі джерела дозволять багатьом вилікувати свої болячки, а комусь відкриють свої незліченні природні скарби і змусять милуватися ними.
Через кілька тижнів після описаних подій потреба впорядкувати фінансові справи спонукала мене вирушити до Гамбурга. Там я, як не дивно, зустрів одного зі своїх знайомих, з яким ми не раз полювали на болотах у долині Міссісіпі. Ми радісно обнялися й обмінялися новинами. Ця несподівана зустріч оживила мої давні й недавні спогади, і мене знову потягнуло на простори прерії, тому, коли знайомий запросив мене відвідати його в Сент-Луїсі, я вирішив скористатися його гостинністю і зібрався у подорож. Цей мій знайомий був багатим, навіть дуже багатим, тож сам оплатив усі подорожні видатки. Я зателефонував додому, щоб мені якнайшвидше надіслали всю мою зброю й решту амуніції, і через п’ять днів ми вже пливли уздовж Ельби до Північного моря.
Прибувши до Америки, ми удвох заглибилися в непрохідні ліси в низинах Міссурі, але потім мій товариш мусив повернутися додому, а я попрямував угору по річці до Омаха-Сіті[38], щоб звідти дістатися на Дикий Захід поїздом компанії «Пасифік-Рейлвей».
Мене тягла туди цікавість. Я вже бував у Скелястих горах, блукав по диких місцях від витоків річки Фрейзер до ущелини Гілл-Ґейт і від Північного парку на південь до пустелі Мапімі. Однак землі між Гілл-Ґейт і Північним парком залишалися мені зовсім невідомими, а це якраз найцікавіші місця. Отже, я надумав обстежити місце між сороковим і сорок шостим градусами північної широти, оскільки саме там стоять гори Тетон і Вінд-Рівер, Південний каньйон і витоки річок Єлловстоун, Шошоні і Колумбія.
Досі там не бував ніхто, крім червоношкірих і небагатьох далеких від цивілізації траперів, тому нічого дивного, що мене тягло туди. Мене вабили таємниці негостинних урочищ і каньйонів, населених, згідно з індіанськими легендами, привидами і злими духами.
Щоправда, розповідати про це значно легше, ніж здійснити. Тільки подумати, скільки приготувань слід здійснити тому, хто подорожує до Швейцарії, перш ніж він вирушить у пішу подорож Альпами! А що вже казати про небезпеки, які чатують у таких диких місцях на самотнього вестмена, озброєного тільки рушницею та надією на власні сили! Та про це європейці взагалі не мають жодного уявлення. Але саме ці небезпеки ваблять і заворожують. М’язи вестмена немов залізні, а сухожилля відлиті зі сталі, його тіло готове до будь-яких навантажень, а розум ясний настільки, що в найтяжчу і найнебезпечнішу хвилину дозволяє виплутатися з безвихідної на перший погляд ситуації. Тому вестмен воліє не залишатися надовго в цивілізованому світі, все його єство вимагає постійних вправ тіла й духу. Він сумує за дикою прерією і гірськими ущелинами, де його на кожному кроці підстерігає смерть, і що більшою є небезпека, то краще він себе почуває. Небезпека — це його стихія, вона додає йому впевненості й дозволяє перевірити на ділі власні сили.
Я мав усе потрібне для такої подорожі. Все, крім коня, без якого ніхто не наважується вирушати в цю похмуру та криваву країну. Однак ця обставина не дуже турбувала мене. Я продав старого мерина, який дотягнув мене на своїй спині до Омахи, а там сів у потяг, сподіваючись, що у прерії зумію зловити швидкого дикого мустанга та об’їздити його, як я вже не раз робив.
У ті роки рух поїздів був ще не налагоджений. Уздовж залізничного полотна ще працювали люди, будували мости, переїзди, клали рейки й відновлювали те, що було навмисно зруйноване. То тут, то там, наче гриби після дощу, виростали селища або просто наметові містечка, в яких жили робітники. Індіанці небезпідставно вважали будівництво дороги зазіханням на землі їхніх батьків і часто здійснювали набіги, палили, грабували й руйнували залізничне полотно.
Але були вороги, небезпечніші за червоношкірих. У цивілізованих східних штатах, де потроху почали наводити порядок, не залишалося місця для людей, які не хочуть жити за законом, і весь цей набрід пішов у прерії. Негідники збиралися у зграї та жили грабунком, нападали на селища, на робітників і на потяги, їх називали «руйнівниками рейок», бо вони зазвичай розбирали полотно, пускали під укіс поїзд, а потім добивали й грабували вцілілих пасажирів. Бандити не знали жалю ні до кого, і їм платили тим же. Робітники зі зброєю охороняли свої ділянки, тож схоплених
