Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Перелякані страшною картиною, люди блукали між обгорілих уламків і вигукували страшні прокляття на адресу грабіжників. Спершу намагалися шукати живих у ще теплих руїнах потяга, але рятувати вже явно не було кого. Тож не залишалося нічого іншого, як звільнити проїзд. Машиніст зібрав чоловіків, і ті взялися лагодити залізничне полотно, на щастя, у кожному американському потязі є необхідні для такої роботи інструменти й матеріали. Начальник потяга обмежився тим, що повідомив про нещастя наступну станцію, сподіваючись, що там вишлють когось на пошук злочинців. Тим часом я вирішив пошукати слідів грабіжників самотужки. Місцевість була відкритою, навколо росла висока трава, подекуди виднілися чагарі. Спочатку я відійшов назад і озирнувся. Бандити могли ховатися тільки праворуч від дороги, там, де росли кущі. І справді, на відстані приблизно трьохсот кроків від місця катастрофи я виявив зім’яту траву, на якій нещодавно сиділи люди. За їхніми слідами я знайшов місце, де вони ховали коней. Це місце я оглянув дуже уважно, щоб зорієнтуватися, скільки було злочинців. Пішовши далі, я зустрів біля насипу товстуна-попутника, який робив те саме, що і я, але по лівий бік від насипу.

— Що ви тут робите, сер? — із подивом запитав він мене.

— Намагаюся наслідувати вестменів. У такій ситуації справжній вестмен завжди шукатиме сліди бандитів.

— Ви? Що ви там можете розгледіти? Це були досвідчені й небезпечні негідники, вони зуміли замести сліди так, що навіть я нічого не знайшов.

— Можливо, мої очі бачили краще за ваші, сер, — відповів я всміхнувшись. — Чому вам заманулося шукати сліди зліва від дороги? Якщо ви справді досвідчений мешканець прерії, то мали б відразу побачити, що ліворуч немає жодного куща, а отже, там не влаштуєш засідку.

Товстун подивився на мене так, наче вперше бачив, помовчав і нарешті вимовив:

— Ну що ж, мушу визнати, що й у книгописа іноді виникають тверезі думки. І як, ви помітили щось?

— Так.

— Що саме?

— Вони сиділи он у тих кущах, а коней тримали в ліщині.

— О, тоді я мушу оглянути все сам. У вас око недосвідчене, і ви не зможете порахувати коней.

— Двадцять шість.

Товстун знову здивовано подивився на мене.

— Двадцять шість? — повторив він із подивом і недовірою в голосі. — Чому ви так вирішили?

— Порахував сліди, як же ще? — засміявся я. — Восьмеро з цих коней підковані, а решта — ні. Про бандитів можна сказати, що серед них двадцять три білих і троє індіанців. Їхній білий ватажок їздить на гнідому мустангові і кульгає на праву ногу. Вождь індіанців, який супроводжував їх, походить із племені сіу-оґлала, у нього чудовий вороний жеребець.

Обличчя товстуна витягнулося, рот відкрився, він дивився на мене, як на привида.

— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ви все це вигадали, сер?

— Подивіться самі, — запропонував я йому.

— Але звідки ви дізналися, скільки було білих і скільки червоношкірих? Як ви могли визначити, хто на якому коні їздить і на яку ногу кульгає? Звідки дізналися, з якого племені походить індіанець?

— Спочатку подивіться самі, а потім будемо сперечатися, у кого з нас краще око.

— Так і зроблю. Гаразд! Ходімо зі мною, сер! Я не я буду, якщо ви все це не вигадали!

Він засміявся й подався до кущів, на які я йому показав.

Коли я наздогнав його, він так був заклопотаний пошуком слідів, що навіть не звернув на мене уваги. Він ще хвилин десять все роздивлявся, аж тоді нарешті випростався, повернувся до мене і сказав:

— Ви не помилилися, в загоні розбійників справді було двадцять шість чоловік. Вісім коней підковані, а інші — ні. Але все решта — суцільні вигадки! Ось тут вони сиділи в засідці, а там стояли їхні коні. Більше нічого зі слідів дізнатися не можна!

— Тоді ходіть за мною. Зараз я змушений буду дещо показати вам.

— Із радістю, — єхидно відповів він і похитав головою.

— Зверніть увагу на ось ці сліди — трьох коней тримали окремо від інших і зв’язали їм не передні ноги, а передню праву і задню ліву. Такі пута використовують індіанці, а не білі.

Товстун нахилився, виміряв відстань між відбитками копит і перестав похитувати головою. Земля була волога, і сліди було видно дуже чітко.

— Боже, це справді так! Тут стояли індіанські коні!

— Тепер ходімо далі. Зверніть увагу на цю калюжу. Біля неї червоношкірі мили обличчя і наносили бойові фарби. Бачите круглі заглиблення в землі? Тут стояли мисочки з фарбами, що, як відомо, виготовлені на ведмежому жирі. На сонці жир розтанув, і кілька крапель впали у траву. Придивіться: чорна, червона і дві блакитних крапельки. А хіба чорний, червоний і блакитний — це не бойові кольори оґлала?

Товстун кивнув на знак згоди. На його здивованому лиці легко читалося те, про що мовчали губи.

— Ходімо далі, — продовжував я. — Судячи зі слідів, коли бандити приїхали сюди, вони зупинилися он біля того болітця. Коні стояли там довго, відбитки копит глибокі, і вода заповнила їх. Двоє проїхали вперед оглянути місцевість, і це могли бути тільки вождь індіанців і ватажок зграї. Природно, що кінь білого був підкований, а індіанця — ні. До того ж ви, мабуть, знаєте, що червоношкірі і білі по-різному сидять на коні? Індіанці сидять майже на шиї коня, тому жеребець вождя ступав важче передніми ногами, а жеребець ватажка — задніми.

— Мушу визнати, що все це правда, але як…

— Не поспішайте, — перебив його я. — А тепер увага! Ось тут жеребці почали