Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Ще через п’ятнадцять хвилин я повернув ліворуч, зупинився і знову подивився в підзорну трубу: бандити вже були позаду, а праворуч напереріз їм мчав вождь шошонів.

Помітивши мене і Ко-Ту-Хо, Морґан і його спільники зупинили коней. Побачивши, що ззаду теж наближається загін, вони спробували прорватися, вихопили зброю і кинулися на вождя шошонів, який перекривав їм шлях.

— Покажи, на що ти здатний! — крикнув я жеребцеві і пронизливо свиснув, таким свистом індіанці підганяють своїх коней, потім підвівся на стременах, щоб кінь легше дихав.

Так мчить вершник, коли в нього за спиною вирує пожежа.

Раптом один з бандитів, у якому я впізнав Фреда Морґана, осадив коня і підняв рушницю. Одночасно з пострілом вождь шошонів упав на землю разом із конем, немов убитий ударом блискавки. Я подумав, що куля влучила або у вождя, або в коня, і з криком кинувся йому на допомогу. На щастя, я помилився. Вже за мить Ко-Ту-Хо знову сидів на спині свого скакуна і мчав на бандитів із занесеним для удару томагавком. Я вперше став свідком чудового бойового прийому, якого індіанці роками навчають своїх коней. Жеребець вождя пройшов чудову школу і за командою господаря миттю впав на землю, так що куля пролетіла повз, не заподіявши нікому шкоди.

Вождь шошонів уже вбив одного з бандитів, коли я кинувся на Фреда Морґана, який цілився у мене. Я хотів взяти його живим і вирішив не користуватися зброєю; мене врятувало тільки те, що його кінь спіткнувся — куля пробила рукав моєї куртки.

— Це я — Вбивча Рука! — вигукнув я, кидаючи ласó.

Петля просвистіла в повітрі, мій кінь розвернувся і помчав назад. Відчувши сильний ривок, я зупинився. Вирваний із сідла Морґан лежав на землі непритомний. Тут я побачив, що Сем приєднався до бійки. Третій бандит, мабуть, вирішив дорого продати життя і цілився в Бернарда, однак, щойно він спустив курок, Сем і вождь одночасно вистрелили в негідника, і той упав мертвий.

Я зіскочив з коня. Нарешті Фред Морґан був у наших руках! Поки він не отямився після падіння, я зняв з нього моє ласó і міцно зв’язав розбійника. Тим часом до нас під’їхали інші. Боб з ножем у руці кинувся до Морґана.

— Боб зараз зарізати вбивця! Ні! Боб різати на шматочки, довго і боляче!

— Не смій! — зупинив його Сем. — Він — мій!

— А що з тими двома? — запитав я.

— Мертві, — відповів зблідлий Бернард, намагаючись зупинити кров із рани у плечі.

— Ти поранений?

— Дурниці! Подряпина!

— Це погано. Нам ще далеко їхати. Ми повинні наздогнати Морґана-молодшого, який везе золото. Що будемо робити з ним? — запитав я, показуючи на батька.

— Він мій! — уперто повторив Сем. — Я буду його судити. Бернард поранений, до того ж йому треба справити похорон брата. Тому нехай він разом з Бобом відвезе мерзотника до вігвама шошонів, і його будуть стерегти там, поки ми не повернемося. А ми і вчотирьох упораємося з шістьма розбійниками на мулах.

— Хороший план! До діла!

Морґана посадили в сідло і прив’язали до коня. Бернард і Боб стали по обидва боки від бандита і вирушили до стійбища шошонів, а ми зробили короткий привал перед тим, як продовжити переслідування, слід було дати перепочити й попастися коням.

Джеронімо, військовий лідер апачів. Пенсильванія, 1905 рік. Фото Едварда Киртіса з бібліотеки Північно-Західного Університету.

— Ми не можемо затримуватися тут надовго, — сказав я. — Слід використати день, щоб проїхати вперед.

— Куди збираються мої брати? — запитав Ко-Ту-Хо.

— У долину Сакраменто, поміж горами Сент-Джон і Сент-Джозеф, — відповів Сем.

— Мої брати можуть не поспішати. Нехай коні пасуться до темряви. Вождь шошонів знає все на шляху до вод Сакраменто, тому ми зможемо їхати й поночі.

— Даремно ми так поспішно відправили цього Морґана! — зауважив Сем.

— Чому?

— Варто було б допитати його.

— Навіщо? Навіть того, що ми про нього знаємо, цілком достатньо, щоб засудити його до найбільш болісної смерті.

— Та я не про те! Ми могли вивідати в нього, де він призначив зустріч із сином.

— Семе, невже ти думаєш, що він видасть нам власного сина й награбовані скарби? Він упевнений, що його чекає смерть і ніякі визнання не врятують його, а тому мовчав би.

— Можливо, — погодився Сем.

— Мій брат Чарлі має рацію, — підтримав мене Віннету. — Наші очі досить зіркі, щоб знайти сліди мулів.

Це була правда, як і те, що ми могли б заощадити час, якби точно знали місце зустрічі.

— Кого шукають мої брати? — запитав вождь шошонів, порушивши звичай червоношкірих ніколи не виказувати цікавості перед сторонніми. Проте цього разу він опинився серед людей, яких вважав рівними собі, тому таке питання не принижувало його гідності.

— Товаришів тих убивць, яких уже схопили воїни шошонів, — відповів я.

— Скільки їх?

— Шестеро.

— Клянуся, ми знайдемо їх і приведемо у вігвами шошонів, — урочисто проголосив Ко-Ту-Хо.

Ще до сутінків наші коні відпочили, і ми рушили в дорогу. Ми й раніше ніколи не втрачали надії наздогнати негідників і розплатитися з ними сповна, але тепер, коли з нами був вождь шошонів, у нас з’явилася впевненість, що вони від нас не втечуть. Ми правильно вчинили, довірившись Ко-Ту-Хо, який, попри цілковиту темряву,