Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Протягом усього шляху наш бранець не вимовив ні слова, і тільки коли у стійбищі шошонів побачив Бернарда, який вийшов нам назустріч, у нього вирвалося прокляття. Я повів негідника у вігвам, де лежали зв’язані бандити, серед яких був і Морґан-старший.

— Я привів до вас вашого сина, містере Морґане, — сказав я йому. — Гадаю, ви дуже нудьгували без нього.

Старий зміряв мене гострим поглядом, але не промовив жодного звуку. Суд над розбійниками довелося відкласти до наступного ранку, бо вже стемніло. Після вечері у вігвамі вождя, який прийняв нас як довгоочікуваних гостей, ми викурили з ним люльку миру, а потім розійшлися по різних вігвамах на ночівлю.

Втомившись від важкої багатоденної подорожі, я враз заснув і спав дуже міцно, що можна дозволити собі лише тут, у таборі. У прерії ж людина спить дуже чутливо, завжди готова схопитися від найменшого шереху й гідно зустріти несподіваний напад. Однак уві сні я опинився в оточенні грабіжників і вбивць, які нападали на мене з усіх боків. Я розкидав їх, завдавав їм удар за ударом, але все нові нападники виростали переді мною, як із-під землі. Піт струменів по моєму лиці, руки наливалися свинцевою втомою, і я відчував, що ще трохи — і вороги мене здолають. Вперше в житті я відчував страх перед смертю.

Я здригнувся і прокинувся. За стінами вігвама чулися крики. Одягаючись на ходу, я вискочив назовні зі зброєю в руках. Полонені якось зуміли звільнитися від пут і спробували втекти. На щастя, вартові шошонів помітили втікачів.

З вігвамів вибігали напівголі індіанці — хто з томагавком, хто з рушницею, а хто й просто з ножем. Поруч зі мною зупинився Віннету.

— Воїни! — закричав він, перекрикуючи гамір. — Оточуйте стійбище!

Всі зараз же заспокоїлися і почали діяти організовано: шістдесят або й вісімдесят червоношкірих зникли серед вігвамів, щоб узяти в кільце стійбище, з якого тепер навіть миші було б важко вислизнути.

Судячи з усього, я міг не брати участі у цьому. Бранці не мали зброї, до того ж індіанців було набагато більше. А коли я почув голос Сема, який віддавав накази шошонам, то остаточно заспокоївся і став чекати розв’язки. Через кілька хвилин то тут, то там почали лунати передсмертні крики білих, а в світлі пригаслого багаття я побачив, як маленький Сем метнувся до Фреда Морґана і встромив йому ножа в серце.

Священне Вухо підвівся на ноги, уважно подивився в обличчя смертельного ворога, яке блідло на очах, і повільно побрів до мене.

— Чарлі! Чому тебе з нами не було? — запитав він.

— Мені здалося, що вас і без мене достатньо, — відповів я.

— Так воно й було. Уявляєш, Чарлі, якби я не ліг вартувати їх біля задньої стінки вігвама, негідникам вдалося б утекти. Я почув шурхіт і встиг попередити вартових, щоб були пильними.

— Ніхто не втік?

— Ніхто. Я перерахував тіла. Але я зовсім по-іншому уявляв собі помсту Морґанам.

Сем замовк і почав вирізати на приклáді рушниці дві зарубки. На лезі його ножа все ще виднілися сліди крові Морґанів.

— От і все, — промовив Сем, поставивши крапку в довгій історії страждань і помсти. — Я помстився за тих, кого любив, і тепер готовий зустріти смерть хоч завтра чи навіть сьогодні.

— Нехай Бог буде милостивий до вбивць!

— Чорт забирай, Чарлі, ти знову правий! Після смерті я вже не можу їх ненавидіти.

Він повільно повернувся й побрів у відведений йому вігвам. Я довго дивився йому вслід, поки він не зник за пологом, прикривши вхід.

Наступного дня відбулося сумне прощання з Алланом Маршаллом. Тіло загорнули в кілька дублених бізонових шкур і поклали в збудовану шошонами кам’яну могилу. Зверху ми поставили дерев’яний хрест. На прохання Бернарда я прочитав поминальну молитву і сказав коротку промову про покійного. Всі ми були глибоко зворушені смертю Аллана, і навіть індіанці, які оточували нас безмовним кільцем, склали руки, як до молитви.

Після похорону наші гостинні господарі зробили все, щоб не дати Бернардові поринути в сум. Увесь тиждень ми полювали, втішалися військовими іграми та іншими розвагами. Однак затримуватися довше не можна було, і ми, попрощавшись із червоношкірими друзями, вирушили назад до Сан-Франциско.

«Сенат і палата громад парламенту Сполучених Штатів Америки постановили:

1. Територія штату Монтана і Вайомінґ неподалік витоків річки Єлловстоун за законом Сполучених Штатів оголошується державним заповідником, у якому будуть облаштовані можливості для культурного відпочинку населення, тож самовільне заселення, продаж чи приватне володіння цими територіями визнаються незаконними. Кожен, хто всупереч забороні оселиться тут або заявить свої права на власність іншим чином, буде відповідно до закону примусово виселений.

2. Контроль над цим парком переходить до відомства Міністерства внутрішніх справ, завданням якого буде встановити тут такі правила і розпорядок, які дозволять якнайкраще дбати про благоустрій парку[36]».

Коли я вперше прочитав цей закон, то дуже зрадів з такого рішення Конгресу США, бо це означало неймовірно щедрий подарунок народові, і не можна було допустити, щоб спекуляції і спрага власної наживи перешкодили здійсненню цього плану.

Мабуть, тисячі людей прочитали про цей закон, не підозрюючи, що саме це для них означатиме. Багато хто, мабуть, лише засміявся з того, що уряд США збирається перетворити 9500 кілометрів квадратних малопридатної для життя території посеред гір на