Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Несподівано звичайний ритуал обміну привітаннями перервав страшний крик. Озирнувшись, я побачив Бернарда, який стояв на колінах над кимось, хто лежав на землі. Я підбіг до нього і побачив, що людина на землі мертва. На сорочці розпливлася величезна кривава пляма. Це був білий, як дві краплі води схожий на Бернарда. Ми запізнилися!

Наші товариші підійшли ближче, але ніхто не вимовив ні слова. Схилений над тілом брата Бернард цілував його в губи, обнімав, стискав йому руки. Коли страшна правда відкрилася йому, він підвівся і запитав:

— Хто його вбив?

— Ко-Ту-Хо послав воїнів повправлятися у верховій їзді, — відповів вождь. — У долині вони побачили трьох блідолицих, за якими гналися чотирнадцять осіб. Мої воїни знають, що чотирнадцять, які нападають на трьох, не можуть бути хоробрими воїнами, це завжди злі й боягузливі люди. Тому мої воїни кинулись на допомогу тим трьом. Але раптом заговорили рушниці блідолицих, і одна з куль вбила ось цього чоловіка. Індіанські воїни взяли в полон одинадцять з тих чотирнадцяти, але трьом вдалося втекти. Супутники вбитого блідолицього зараз відпочивають у вігвамі.

— Я повинен негайно поговорити з ними! Убитий — мій брат, він син мого батька, — поправився Бернард, згадавши, що в індіанців слово «брат» має інше значення, ніж у білих.

— Мій білий брат приїхав до шошонів разом з Віннету і Священним Вухом, тому Ко-Ту-Хо виконає його бажання. Іди за мною!

Спочатку вождь провів нас у просторий вігвам, де лежали зі зв’язаними руками й ногами бранці. Серед них був і мулат зі шрамом на щоці, але Фреда Морґана, як я й думав, ми не побачили.

— Що мої брати хочуть зробити з цими блідолицими? — запитав я вождя.

— Мій білий брат знає їх?

— Це злодії і вбивці. Вони вбили багато людей.

— У такому разі хай брати судять їх.

Я обмінявся з товаришами одним лише поглядом, і ми зрозуміли один одного.

— Вони заслужили смерть, — відповів я вождю, — але ми не маємо часу їх судити. Ми віддаємо їх у руки наших червоношкірих братів.

— Мій брат чинить мудро!

— Де двоє білих, які були біля мертвого?

— Нехай мої білі брати ідуть за мною!

Нас провели до іншого вігвама, в якому спали двоє білих, судячи з їхнього одягу, це були погоничі мулів. Ми розбудили їх і з’ясували, що Аллан найняв їх тільки на один перехід. Допомогти нам вони нічим не могли, і ми повернулися до вбитого.

За останні місяці Бернард пройшов через безліч випробувань, зміцнів у поневіряннях і важких подорожах, але не занепав духом навіть після смерті батька. І ось тепер руки його тремтіли, коли він витягнув всі речі з кишень убитого, а потім довго й уважно розглядав добре знайомі предмети. Він розгорнув блокнот і прочитав записки брата, а потім притиснув до губ папір і розридався. Я стояв коло нього і теж не зміг стримати сліз.

На обличчях шошонів, які стояли поблизу, пробігла тінь презирства, але Віннету став на наш захист:

— Нехай вождь шошонів не думає, що мої засмучені брати слабкі духом, як старі скво. Син батька убитого — мужній воїн, він хоробро бився з ворогами. А про другого блідолицього досить сказати, що червоношкірі називають його Вбивча Рука.

Натовп шошонів здивовано загудів, а їхній вождь підійшов до нас, урочисто підняв руку і сказав:

— Цей день стане святом у всіх вігвамах шошонів. Ми раді, що такі славні воїни прибули до нас. Нехай мої блідолиці брати живуть у наших вігвамах, їдять наше м’ясо, курять із нами люльку миру і дивляться на ігри наших воїнів.

— Спасибі тобі, Ко-Ту-Хо, білі мужі з радістю погостюють у вігвамах шошонів, але не сьогодні. Зараз вони повинні негайно їхати навздогін за вбивцями, щоб помститися за смерть убитого.

— Так, — підтвердив Бернард, — я залишу тут тіло брата і піду слідами вбивць. Хто їде зі мною?

— Ми всі, ясна річ, — сказав я.

Віннету і Сем мовчки підійшли до своїх коней. Вождь шошонів віддав наказ своїм воїнам, і йому підвели чудового жеребця.

— Вбивство сталося на землі шошонів, тому вождь Ко-Ту-Хо їде з блідолицими. Всі речі, що належали вбитому, будуть зберігатися у вігвамі вождя, а жінки будуть оплакувати його смерть.

Отже, наш загін поповнився. Переслідування тривало. Втікачі випереджали нас на зо дві години, але наші коні, немов розуміючи почуття, які охоплювали нас, мчали кам’янистою рівниною, аж іскри снопами сипалися з-під копит. Гнідий Боба втомився більше за інших коней, але негр безперестанку підганяв його й не відставав.

— Го-го-го! — кричав він. — Біжи, лети, Боб зловити вбивць маса Аллан!

Сонце вже хилилося на захід, а нам дуже треба було наздогнати негідників до сутінків. Ми їхали вже понад три години. Потім я зійшов з коня, щоб уважніше роздивитися сліди. Відбитки були зовсім свіжі — жодна з прим’ятих травинок не встигла випростатися, а це означало, що відстань між нами скоротилася до милі. Витягнувши підзорну трубу, я вдивлявся в далечінь.

— Ось вони! — вигукнув я, показуючи товаришам на три ледве помітні цятки.

— За ними! — нетерпляче скрикнув Бернард, але я стримав його.

— Не поспішай. Ми повинні оточити їх, щоб цього разу вони не втекли. Кінь вождя шошонів і мій втомилися менше за інших. Я поїду правіше, Ко-Ту-Хо — лівіше, і через двадцять хвилин ми вже будемо попереду бандитів. Після цього ви нападете на них ззаду.

— Уфф! — схвально відгукнувся вождь шошонів і помчав ліворуч, наче випущена з лука стріла.

Я щодуху погнав праворуч і через десять хвилин уже не бачив товаришів. Попри виснажливий багатоденний шлях, мій жеребець, подарунок Ма-Рама, біг напрóчуд легко. На ньому не те