Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Гідне заняття! — голосно сміявся мій супутник. — Мабуть, хочете написати книгу про гори Тетон?

— Можливо.

— А ви колись бачили хоч одну книгу з хорошим описом індіанця або ведмедя?

— Звичайно, — відповів я серйозно.

— І вам здається, що й ви теж так зможете?

— Думаю, що зможу.

— І у вас, напевно, є замотана у ковдру рушниця?

— Так.

— Послухайте мою добру пораду, сер. Виходьте з поїзда, поки він ще не рушив, і повертайтеся додому. Ви, щоправда, з вигляду сильний чоловік, проте я сумніваюся, що зумієте підстрелити хоча би білку, не кажучи вже про ведмедя. Книги затьмарили ваш розум. Було б шкода вашого юного життя, якби від першого ж погляду на дику кішку ви пережили серцевий напад. Ви читали Купера?

— Так.

— Так я й думав. До того ж ви, напевно, наслухалися розповідей про Віннету, Вбивчу Руку, Довгого Галлера та інших відомих вестменів.

— Так, — скромно відповів я.

Товстун відверто тішився, не підозрюючи, що мене наша бесіда веселить не менше, ніж його.

— Книги, — повчав він мене, — це страшенно небезпечна річ, бо вони надихають на легковажні вчинки. Читати їх, звичайно, приємно, можливо, приємно й писати, але не вважайте все, що там написано, правдою. Мені вас дуже шкода! Вождь апачів Віннету готовий битися з тисячею чортів, і можете бути певні, що він переможе їх. Вогняна Рука ще ніколи не промахнувся, а Вбивча Рука одним ударом кулака розтрощить голову будь-якому червоношкірому. Якщо хтось із них скаже мені, що збирається сам-один у Тетон, я здивуюся з їхньої сміливості, та все ж повірю, що вони так і зроблять. Але ви?! Де ваш кінь?

— У мене немає коня.

Тут він розреготався ще сильніше.

— Ха-ха-ха! Він зібрався в Тетон без коня! А ви часом не збожеволіли, сер?

— Думаю, ні. Якщо мені знадобиться кінь, я його куплю або зловлю.

— Де?

— Де буде зручніше.

— Ви хочете сам зловити собі коня?

— Так.

— З вами справді весело, сер. Я вже бачу, як у вас на плечі висить ласó, але б’юся об заклад, що ви ним і мухи не вб’єте, не те що мустанга не зловите.

— Чому ж?

— Чому? Тому що ви не схожі на справжнього мисливця.

— Чому ви так вирішили?

— Це ж дуже просто! Бо ви вбрані в усе новеньке й чистеньке. Ви спершу подивіться на справжнього мисливця, а потім порівняйте його з собою: ваші чоботи виблискують, як дзеркало, штани з лосиної шкіри ще не протерлися, на сорочці індіанська вишивка! Ваш капелюх коштував не менше ніж дванадцять доларів, а ніж і револьвер, напевно, ще нікому не заподіяли шкоди. Ви вмієте стріляти, сер?

— Трошки. Колись я був членом Товариства стрільців, а одного разу навіть виграв змагання, — похвалився я з серйозним виглядом, хоч сказав правду.

— Боже, ви виграли змагання! Який успіх! То ви ще й німець?

— Так.

— Отже, ви — німець, ви стріляли в дерев’яного птаха і влучили! І хоч Вбивча Рука також німець, вас я благаю — негайно повертайтеся додому, бо тут на вас чекає смерть.

— Побачимо. Ви не знаєте, де тепер цей Вбивча Рука, про якого ви згадали?

— Хто може знати, де він? Нещодавно я заїхав на Фокс-Гед і зустрів там Священне Вухо, який їхав разом із ним. Він сказав мені, що Вбивча Рука поїхав чи то в Європу, чи то в Африку, в пустелю Сахара. Кажуть, він часто їздить туди і б’ється з місцевими червоношкірими, яких там звуть арабами. Його недарма прозвали Вбивчою Рукою, одним ударом кулака він збиває з ніг будь-якого здорованя. Подивіться тепер на свої руки. Вони білі і м’які, відразу видно, що ви заробляєте на життя, забруднюючи папір, і ніколи не тримали в руках іншої зброї, крім пера. Послухайте моєї поради і повертайтеся чимшвидше додому, до своєї Німеччини. Дикий Захід не для таких джентльменів, як ви.

Цим попередженням він завершив розмову й замовк, а я не намагався продовжити діалог. Але він говорив правду — я дійсно сказав Семові, що знову збираюся в Сахару.

Поїзд минув станцію Шерман ще до настання сутінків. На світанку ми проїхали станцію Ролінс. За нею простягалося поросле полином пустельне плоскогір’я. Місце без рослинності, річок чи інших водойм і схоже на Сахару, але без жодної оази. Від одноманітного похмурого пейзажу сухої землі, прямовисних скель і страшних проваль болять очі.

Саме в такому негостинному й похмурому місці розташована залізнична станція, яку назвали Гірким Струмком, хоча ніякого струмка там немає, а воду доводиться возити в бочках за сімдесят миль. Можливо, колись і тут почнеться справжнє бурхливе життя, бо в надрах гір знайшли невичерпні запаси вугілля.

Незабаром ми минули станції Карбон і Ґрін-Рівер. Тепер від Омахи нас відділяло вісімсот п’ятдесят миль. Сумний пейзаж зостався позаду, з’явилася рослинність, а з нею і яскраві кольори. Ми саме проминули якусь мальовничу долину і виїхали на рівнину, аж раптом паротяг видав кілька частих і пронизливих гудків, якими машиніст зазвичай попереджає про наближення небезпеки. Ми схопилися й кинулися до вікон. Заскреготіли гальма, поїзд зупинився, і пасажири висипали з вагонів.

Ми побачили страшну картину. Навколо валялися обгорілі уламки вагонів, мабуть, вночі бандити зірвали рейки, і поїзд з робітниками та їжею на повній швидкості впав з високого насипу. Можна було лише здогадуватися, що саме трапилося. Всюди лежали обвуглені останки загиблих під час катастрофи або вбитих грабіжниками людей. Здається, знищили всіх свідків злочину.