Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Це було в неділю по обіді. Ми сіли на потяг і виїхали з Омахи. Всі пасажири були звичайними міськими мешканцями, втім і я сам зовні нічим не відрізнявся від них. Тільки наступного дня у Фремонті[39] у вагон зайшов чоловік, чий вигляд викликав у мене зацікавлення. Він сів біля мене, тож я міг досхочу розглядати його. Сторонній спостерігач навряд чи зумів би стримати посмішку, побачивши його. Я давно звик до, м’яко кажучи, своєрідної зовнішності мисливців і волоцюг, але й мені ледь вдавалося не розреготатися. Це був дуже товстий коротун, такий круглий, що його можна було б котити, як бочку. На ньому тріщав по швах баранячий кожушок, убраний хутром назовні. Те, що колись було хутром, витерлось і майже зникло, тільки подекуди на лисій шкірі кожушка стирчали острівці вовни. Кожушок колись підходив власникові за розміром, але з часом від снігу, дощу, спеки та холоду так збігся, що вже не застібався на кругленькому черевці, а рукави ледь прикривали лікті. Під розгорнутими полами виднілися червона фланелева куртка і шкіряні штани, які колись, мабуть, були чорними, а тепер відсвічували всіма барвами веселки. Складалося враження, що господар, як це зазвичай роблять вестмени, використовував їх і як рушник, і як скатертину, і як серветку, і навіть як носовик. З-під коротких штанин визирали посинілі від холоду голі щиколотки й пара грубих допотопних черевиків, чиє майбутнє було туманним і непередбачуваним, зате важке минуле вгадувалося з першого погляду. Їхніми підошвами, скроєними з товстої волової шкіри, з убитими всередину грубими цвяхами, можна було розчавити крокодила. На голові товстуна був дірявий капелюх із широкими полями. Замість пояса навколо його доволі опасистого живота був обмотаний старий вилинялий шалик, з якого стирчали древній кавалерійський пістолет і мисливський ніж. Там же висіли мішечок з кулями й кисет із тютюном, крихітне дзеркальце, таке можна купити на кожному німецькому базарі за десять пфенігів, обплетена пласка фляга й чотири підкови, які можна швидко пригвинтити до копит коня шурупами. Під пахвою він тримав полотняний згорток — пізніше я дізнався, що мій попутник возив у ньому приладдя для гоління, на мій погляд, геть непотрібне у прерії. Однак найдивнішою була фізіономія незнайомця. Вона була виголена так досконало, ніби він щойно вийшов від перукаря. Товсті обвислі щоки ніжно-рожевого кольору майже повністю приховували ніс, жваві карі очі запливли жиром. Коли він розтуляв рот, з-за товстих губів визирали два ряди білісіньких зубів, які навряд чи були справжніми. На лівій щоці вмостилася бородавка, що посилювала кумедність його обличчя. Він сів навпроти мене, затиснувши між товстих ніг рушницю, точну копію рушниці мого старого друга Сема Гоукенса, коротко привітався зі мною і втупився у вікно. Він взагалі дуже нагадував мені Сема Гоукенса і Священне Вухо водночас. Я його абсолютно не цікавив, тільки через годину він запитав у мене дозволу викурити люльку. Мене його прохання трохи здивувало, бо справжнім вестменам зазвичай і на думку не спадає, що їхня поведінка може комусь заважати або не подобатися.

Оґастен, вождь апачів. Арізона, прибл. 1886 рік. Фото А. Френка Рандала.

— Куріть скільки завгодно, сер, — відповів я. — Я сам покурю разом із вами. Чи не хочете спробувати одну з моїх сигар?

— Дякую, сер, але я звик курити люльку, — відмовився він. — Сигара — для мене занадто велика розкіш.

Коротка прокурена люлька з обгризеним цибухом на шнурку висіла в нього на шиї. Коли він набив її тютюном, я запропонував йому сірник, але він заперечливо похитав головою й витяг з кишені кожушка типову траперську «запальничку», в якій від тертя запалюється дерев’яна труха.

— Для прерії сірники — не вихід, — зауважив він. — Усі ці новомодні штучки нічого не варті. Не треба звикати до зручностей.

На цьому наша коротка розмова завершилася, і він не виявив ні найменшого бажання продовжити її. Коротун курив зілля з запахом радше листя волоського горіха, ніж тютюну, а всю його увагу поглинали простори за вікном вагона. Так ми доїхали до станції біля злиття річок Норд-Платт і Саут-Платт[40]. Там він вийшов, пройшов до першого вагона, в якому везли тварин, і зазирнув туди. Я зауважив там коня, який міг належати йому.

Повернувшись на своє місце навпроти мене, мій сусід мовчки просидів до обіду і тільки під вечір, коли поїзд зупинився біля підніжжя Блек-Гіллс[41], запитав:

— Ви не виходите тут, сер, щоб пересісти на потяг на Колорадо через Денвер?

— Ні, — відповів я.

— Ну що ж, у такому разі ми поїдемо далі разом.

— А ви далеко їдете? — запитав я.

— І так, і ні. Залежить від бажання і випадку. А ви?

— Я їду в Огден[42].

— О, то вам захотілося подивитися на місто мормонів?

— Спочатку подивлюся місто, а потім поїду в гори Тетон і Вінд-Рівер.

Товстун здивовано подивився на мене.

— У гори? Це мандрівка хіба що для дуже сміливого вестмена. Маєте товариство?

— Ні.

Він подивився на мене своїми крихітними оченятами й засміявся.

— Один? У гори Тетон? Туди, де бродять індіанці сіу і сірі ведмеді? А ви колись про них чули?

— Думаю, чув.

— Чи можу запитати, сер, хто ви такий?

— Письменник.

— Письменник? Тобто пишете книги?

— Так.

Він не витримав і голосно розреготався. Колись Священне Вухо точно