Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Де ж нам узяти динаміт? — спитав бородань.

— Динаміту в нас нема, але є патрони…

— Слово честі! — сказав бородань. — Може, хоч трохи розширимо цю дірку.

Мисливець квапливо висипав на газету весь порох, який був у нього, потім дістав патронташі й заходився розкривати кожен патрон. Набралося понад кілограм пороху, він долучив його до висипаного з коробки, наповнив ним мішечок і дуже вміло та впевнено приладнав у виямок біля основи тріщини. Трішки пороху він приберіг і розсипав його тоненькою стьожкою, утворивши тоненький гніт від мішечка до того місця, де приховався сам.

— Коли ти його підпалиш? — нетерпляче спитав бородань.

— Почекай, хай вони трохи відійдуть, щоб не почули дуже близько вибуху…

— Так, справді! — похвалив його бородань. — Хай буде так. Не зле іноді вдаватися до голови, якщо вона є… Може, ми доженемо їх так, що вони й не почують, і тоді зможемо забрати коробочку. А якщо заберемо коробочку, то вони нічого не здогадаються, слово честі! То кажеш, там є й дівчата, га?

— Мене дівчата не цікавлять, друже. Мене цікавить тільки отой парубок. А ти що, жартуєш, коли все говориш про дівчат?

— Побачимо на місці, — сказав бородань. — А зараз непогано було б підготуватися до вибуху. Я підпалю гніт, а ти потрудився б вийти надвір. Побачиш ефект вибуху, а заодно подивишся, чи нема нікого поблизу…

— Справді, саме так і треба зробити! Нам треба бути обачними. Я пішов!

— Якщо за три хвилини ти не подаси ніякого знаку, я підпалю гніт. Отак і домовились.

Петрекеску швидко подався тунелем, який вів на поверхню, до скелі, охрещеної Лучією, але перед тим узяв у ніші обойму патронів і всунув у ручку пістолета.

Бородатий дивився на годинник, стежачи за секундною й хвилинною стрілками. Минуло три хвилини, а від входу в тунель не чутно було ніякого сигналу. Він не поспішав. Повільно, майже ліниво дістав з кишені запальничку, припалив спершу цигарку, яка тремтіла в кутиках губ, потім підніс полум’я запальнички до нитки пороху. Вогняна змійка блискавкою метнулася вперед, а коли досягла місця, де починалася лійка, гримнув такий вибух, що бороданеві аж у вухах заболіло. Приміщення здригнулося, але ніде не впав жоден камінчик. Тільки на вершечку піраміди, там, де тунель переходив у залу через Тікову тріщину, відірвалося кілька пластинок із стіни.

Бородань, підбігши туди, почав гризти кулаки від люті. Тріщина так і залишилася вузенькою. Вибух не мав ніякого ефекту. І, мов божевільний, чоловік ударив кулаком по стіні. Від болю він отямився, але вапняковий виступ, по якому він ударив, упав, потягнувши за собою інші камінці. Отвір поширшав на кілька сантиметрів. Уже сяк-так можна було б пробратися крізь нього. Бородань знав, що може поранити тіло, але в цей момент він підкорявся одному законові й одній релігії: пробратися туди!

Недалекий схил, який черешняки вибрали для другого привалу, скидався на забутий чавун, перекинутий догори дном і розколений майже навпіл страшенним ударом. Тріщина, яка розділяла схил, була справжньою прірвою із стрімкими стінами, глибока, аж бездонна, повна гострого каміння, що стирчало гостряками вгору, мов списи. Від одного погляду, кинутого на дно прірви, ставало моторошно. Навіть Урсу, привчений до відчайдушно відважних спусків, вимушений був лягти на живіт, щоб вивчити стіни й дно прірви.

Найвища точка схилу була, мабуть, найкращим спостережним пунктом у всьому районі печери. Жодної іншої вершини, жодного вищого бескида чи дерева або якогось масиву, що заважав би поглядові. Ідеальне місце для спостереження всякого руху в радіусі багатьох кілометрів… аби лиш не таке пекуче липневе сонце. Позбавлений перешкод, схил був позбавлений і прихистку. Нічогісінько, навіть деревця, що давало б хоч латочку затінку. Урсу ніколи не почував себе добре, якщо його погляд не міг відпочити на кроні дерева. По той бік тріщини, метрів за сто від них по прямій, ріс бук рідкісної краси з розкішною кроною. Там гілля, мабуть, виплело такі крісла, що в них можна було б і спати. Але Лучія вибрала місце для привалу на вершині косогору, і ніхто не міг пересилити її впертість.

Ситі аж понікуди сонцем, дослідники гори поставили похідний намет. Урсу й Дан жадібно вдивлялися на привабливого бука, але Лучія заборонила їм відлучатися від намету. Вони мали право відійти щонайдалі на п’ятдесят метрів. Це — майже до краю прірви, єдиного примітного тут місця, але воно чомусь геть не приваблювало Дана. А по той бік прірви був малинник!.. Більше ні на що не міг наткнутися погляд у колі цього радіуса, позбавленому всякої живності.

Про втечу не думав ніхто. Лучія тримала їх на казармовому стані на той випадок, щоб вони були поряд з нею, коли буде другий зв’язок із черешняками з печери. Вони вже дві години чекали, мов на голках, сигналів апарата. Та рація не видавала жодного звуку, абсолютно нічого. А Лучія передавала, передавала невтомно. Навіть не знімала пальця з ключа.

— Я не знаю, що вже й думати, — ледь не плакала дівчина. — Дві години запізнення, коли ми домовлялися так чітко!

— Вони, мабуть, витріщаються на підземні дива, — сказав Дан трішечки заздрісно. — Нема в них часу для таких нещасних, як ми. Ми занадто однакові: двоє очей, один ніс, двоє вух, двоє брів, підборіддя… Якби ми могли їм повідомити, що в нас виросло ще по одному вуху, то, може, вони зацікавились би й нами… А так, коли на тебе навалилося надто багато краси…

— Облиш маячню! — накинулась на нього Лучія. — Хто знає, що там трапилось, а ти мелеш дурниці, мов несповна розуму!

— А що ти хочеш, щоб я робив? Повторити спробу самогубства? І хай Урсу знову зловить мене в останню мить… Краще вже кепкувати з горя…