Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Тут втрутився де Айала. Він все ще злився і заявив, що коли він не матиме сатисфакції за вбивство слуги, то напише їхнім величностям, королю та королеві Іспанії, й повідомить, як поводяться з їхніми людьми в Лондоні.

По цих словах Генріх спохмурнів. Він аж ніяк не хотів псувати стосунків з Фердинандом та Ізабеллою.

— Ти вчинив сьогодні кепську справу, Пітере Брум, — сказав він. — У цьому повинен буде розібратися суддя! А поки що тебе слід затримати.— І король обернувся, нібито для того, щоб віддати наказ про арешт.

— Ваша величність! — вигукнув Пітер. — Я живу в будинку купця Кастелла в Холборні і нікуди не втечу.

— А хто поручиться за це, — спитав король, — чи за те, що ти не затієш нової суперечки по дорозі додому?

— Я поручусь за це, — спокійно мовив д’Агвілар, — якщо ця леді дозволить мені провести її додому разом з її кузеном. Крім того, — додав він стиха, — мені здається, що коли його ув’язнити, то це значно швидше може викликати заколот, аніж якщо відпустити його додому.

Генріх подивився на юрбу, що спостерігала за цією сценою, і прочитав на лицях присутніх щось таке, що змусило його погодитися з д’Агвіларом.

— Гаразд, маркізе, — промовив він, — я покладаюсь на ваше слово і слово Пітера Брума, що він з’явиться, коли його викличуть. Нехай цей труп залишиться до завтра в абатстві, поки не розпочнеться розслідування. Дайте мені руку, ваша превелебність, я маю значно важливіші питання, про які хочу поговорити з вами, перш ніж ми підемо спати.

Коли, король пішов, Пітер звернувся до тих, хто його оточував, і щиро подякував їм. Потім промовив до Маргарет:

— Ходімо, кузино. Вистава скінчилася, і ваше бажання здійснилося — ви бачили короля. А тепер чим швидше ми потрапимо додому, тим мені буде спокійніше.

— Звичайно! — відповіла Маргарет. — Я бачила більше, аніж мені хотілося побачити. Але перш ніж піти, треба подякувати цьому іспанському сеньйорові…

— …д’Агвіларові, леді. Поки ще досить цього імені, люб’язно відповів іспанець, низько вклоняючись і не спускаючи очей з прекрасного обличчя Маргарет.

— Сеньйоре д’Агвілар, я дякую вам од себе та від імені мого кузена, чиє життя, можливо, ви врятували. Хіба не так, Пітере? І мій батько буде вам вдячний.

— Еге ж, — похмуро промовив Пітер, — я дуже вдячний йому. Щодо мого життя, то я більше покладаюся на свої власні руки та руки моїх приятелів. На добраніч, сер.

— Я сумніваюсь, сеньйоре, — з усміхом озвався д’Агвілар, — чи ми можемо вже розійтися. Ви забули, що я за вас поручився і тому змушений супроводжувати вас до вашого дому, аби пересвідчитися, де ви живете. До того ж це буде безпечніше, бо мої співвітчизники мстиві, вони можуть напасти на вас.

Помітивши з виразу Пітера, що він рішуче проти такого супроводження, Маргарет поспіхом додала:

— Звичайно, це найрозумніше. І мій батько вирішив би так само. Сеньйоре, я вам показуватиму дорогу. — І, взявши ґречно запропоновану їй д’Агвіларом руку, Маргарет швидко пішла вперед.

Пітер з Бетті рушили за ними.

Крокуючи в такому порядку, вони поминули огорнуті; ранніми сутінками поля, що лежали між Вестмінстером і Холборном, і заглибились у лабіринт вузеньких вуличок. Маргарет доволі швидко розговорилася зі своїм супутником по-іспанськи — цю мову вона, з причин, які з’ясуються далі, знала добре. Позаду йшов у поганому настрої Пітер Брум, в одній руці тримаючи меч шотландця, а другою підтримуючи Бетті.

Джон Кастелл жив у великому, спорудженому без чіткого плану будинку на головній вулиці Холборна. За будинком розкинувся сад, огороджений високою стіною. Фасад будинку займала лавка, склад для товарів і контора. Джон Кастелл був досить багатим купцем, який з королівського дозволу вивозив товари з Іспанії. Його судна привозили звідти прекрасну іспанську вовну, яка оброблялася в Англії, оксамит, шовк і вина з Гранади, а також чудову інкрустовану зброю Із толедської сталі. Інколи він мав справу зі сріблом та міддю, що видобувалися в гірських рудниках, оскільки він був не лише купцем, а й банкіром або тим, що малося на увазі під цим словом у ті часи.

Ніхто точно не знав розмірів його багатства. Подейкували, що під лавкою містяться набиті коштовними товарами підвали. Своїми товстими кам’яними стінами та залізними дверима, крізь які не міг проникнути жоден злодій, його будинок нагадував тюрму. В цьому великому будинку, який у часи Плантагенетів74 являв собою укріплену дворянську садибу, існували потаємні приміщення, відомі лише самому господареві. Навіть його дочка та Пітер ніколи не переступали їхнього порога. В домі було чимало слуг, міцних хлопців, які носили під плащами не тільки ножі, а й мечі, і охороняли спокій господарів. Внутрішні кімнати, де жили сам Кастелл, Маргарет і Пітер, відзначались простором та зручностями, були заново оздоблені дубом відповідно до моди Тюдорів і мали глибокі вікна, які виходили в сад.

Коли Пітер та Бетті підійшли до дверей, то з’ясувалося, що Маргарет і д’Агвілар, які йшли значно швидше, ніж вони, вже були в домі. Двері виявилися зачинені. На досить сильний стук Пітера відчинив слуга. Пітер поминув вітальню й зайшов до зали, звідки долинали голоси. Це була гарна кімната, освітлена висячими лампами на оливковій олії, з великим каміном, у якому горів вогонь. Дубовий стіл, що стояв перед каміном, був накритий для вечері. Маргарет, скинувши з себе плащ, стояла біля вогню і грілась, а сеньйор д’Агвілар зручно влаштувався у великому кріслі. В нього був такий вигляд, немовби він тут