Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Рубайте його!

Пітер рвонувся вперед і підхопив з землі меч шотландця. Водночас він пожбурив палицю й лівою рукою вихопив із піхов кинджал. Тепер Пітер приготувався зустріти ворогів. Вигляд у нього був такий лютий та войовничий, що, хоч чотири чи п’ять мечів зблиснули в повітрі, супротивники зупинилися. Проте Пітер розумів, що проти такої кількості ворогів йому не встояти, і вперше за весь час цієї сцени пролунав його голос.

— Англійці! — голосно вигукнув він, не повертаючи голови і не зводячи очей з ворогів. — Невже ви будете стояти й дивитися, як оці іспанські собаки вбивають мене?

Настала коротка пауза, потім почувся чийсь голос:

— Клянуся, тільки не я! — І високий озброєний кентець опинився поруч з Пітером.

На лівій руці в нього висів плащ, а в правій він тримав видобутий із піхов меч.

— І не я! — вигукнув другий. — З Пітером Брумом ми разом воювали.

— І не я! — озвався третій. — Адже ми з ним земляки із Ессекса!

Не минуло й хвилини, як поруч з Пітером зібралася досить солідна група міцних і рослих англійців. Сили супротивників виявилися приблизно рівними.

— Тепер годі, сказав Пітер. — Ми тільки хочемо, щоб гра була чесна. А ви, вбивці, коли хочете пересвідчитися, як англійці володіють мечем, виходьте. А якщо боїтеся, то дайте нам можливість піти.

— Виходьте, чужоземні боягузи! — загув натовп, який не любив цю шалену привілейовану варту.

Тепер уже заграла кров у іспанців — пробудилася давня національна ворожнеча. Ламаною англійською мовою сержант вигукнув кілька брутальних слів на адресу Маргарет і закликав своїх товаришів “поперерізувати карки лондонським свиням”. У багрянистому промінні призахідного сонця червоним полум’ям сяйнула сталь мечів, ще мить — і спалахнула б кривава бійка.

Проте цього не сталося. Високий сеньйор, що тримався осторонь і спостерігав за цією сценою, постав між супротивниками і розвів мечі, які ладні були схреститися.

— Доволі, спокійно мовив по-іспанськи д’Агвілар (це був саме він). — Дурні! Ви що, хочете, щоб усіх іспанців у Лондоні розідрали на шматки? Щодо цієї п’яної тварюки, — і він штурхонув ногою труп Ендрю, — то він сам винен. До того ж він не був іспанцем, і вам не треба мстити. Слухайте мене. Чи я вам маю сказати, хто я?

— Ми знаємо вас, маркізе, — запопадливо відповів сержант. — Сховайте свої мечі, приятелі. Врешті-решт це не наше діло.

Солдати послухалися неохоче, але якраз нагодився де Айала. Йому вже повідомили про смерть його слуги, і розлютований посол привселюдно почав вимагати, щоб людину, котра вбила шотландця, видали.

— Ми не видамо Пітера іспанському попу! — загув натовп. — Підходьте сюди і спробуйте взяти його, якщо хочете!

Знову всі зашуміли, а Пітер зі своїми приятелями приготувалися до бою.

Сутичка була неминуча, незважаючи на спроби д’Агвілара відвернути її, але гамір несподівано почав затихати, і запанувала тиша. Серед піднятих мечів ішов невисокий, у багатому одязі чоловік. Це був король Генріх.

— Хто посмів братися за мечі на моїх вулицях, перед самими дверима мого палацу? — крижаним голосом запитав він.

Дюжина рук показала на Пітера.

— Говори, — наказав йому король.

— Маргарет, підійди сюди! — гукнув Пітер.

І дівчину підштовхнули до нього.

— Ваша величність, — мовив Пітер, показуючи на труп Ендрю, — цей чоловік хотів скривдити дівчину, дочку Джона Кастелла. Я, її кузен, штурхонув його. Тоді він видобув меч і напав на мене, а я вбив його палицею. Ось вона лежить. А іспанці — його товариші — хотіли вбити мене. Я покликав на підмогу англійців. От і все.

Король оглянув його з ніг до голови.

— Купець по одягу, — сказав він, — і воїн з вигляду. Як твоє ім’я?

— Пітер Брум, ваша величність.

— Авжеж! Був такий сер Пітер Брум, який загинув на Босворському полі, б’ючись проти мене. — Король посміхнувся: — Ти випадково не знаєш його?

— Це був мій батько, ваша величність. Я бачив, як його вбивали, і порішив убивцю.

— У це я можу повірити, — промовив король, роздивляючись його. — Але чому син Пітера Брума, який має на лиці бойовий шрам, одягнутий по-купецькому?

— Ваша величність, — неквапом відповів Пітер, — мій батько продав свої землі й позичив короні все, що в нього було. А я ніколи не виставляв рахунків. Тому й жити маю так, як можу.

Король засміявся:

— Ти подобаєшся мені, Пітере Брум, хоча ти, звичайно, мене ненавидиш.

— Ні, ваша величність. Поки був живий Річард, я воював за Річарда. Річарда немає, і я, якщо виникне потреба, воюватиму за англійця Генріха і служитиму королю Англії.

— Гарно сказано! Можливо, ти мені знадобишся. Я не тримаю зла. Проте мало не забув: це ти так збираєшся воювати за мене — влаштовуючи бунт на вулицях, щоб посварити мене з моїми друзями іспанцями.

— Ваша величність, я все розповів вам.

— Твою історію я чув. Та хто засвідчить, що це правда? Може, ти, дочко купця Кастелла?

— Гаразд, ваша величність. Чоловік, якого вбив мій кузен, образив мене. А моя єдина провина в тому, що я хотіла подивитися на вашу величність. Ось, бачите мій розірваний плащ?

— Не дивно, що він убив його за такі очі, як твої. Але ти можеш бути небезстороння. — Король знову усміхнувся й додав: — Чи немає інших свідків?

Бетті вже роззявила рота, та вперед вийшов д’Агвілар, зняв капелюха, вклонився і сказав по-англійськи:

— Є, ваша величність. Я все бачив. Цей сміливий джентльмен ні в чому не завинив. Винні слуги мого