Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Р. S. Бивні величезного слона, який розірвав бідолаху Хіву, прибиті в мене у холі над тією парою буйволячих рогів, які ви мені подарували, і мають чудовий вигляд. А сокира, якою я відрубав голову Твалі, висить над моїм письмовим столом. Як жаль, що нам не вдалося привезти кольчуги!

Г. К.

Сьогодні вівторок. У п’ятницю відходить пароплав, і мені здається, що я повинен скористатися запрошенням Куртіса і вирушити на ньому в Англію, хоча б для того, щоб побачити мого хлопчика Гаррі і потурбуватися про публікування цієї історії, оскільки мені не хотілося б довірити цю справу комусь іншому.

Аллан Квотермейн

Це сталося весняного дня в шостий рік правління короля Англії Генріха VII67. В Лондоні були великі врочистості — його величність відкрив щойно скликаний парламент і оголосив своїм вірнопідданим, що він має.намір напасти на Францію й особисто очолити англійську армію. Народ зустрів це повідомлення радісними вигуками. Щоправда, коли в парламенті натякнули на те, що війна вимагатиме грошей, ця звістка викликала значно менше захоплення. Але натовп біля парламенту, який здебільшого складався з людей, котрим не треба було видобувати гроші з гамана, цей бік справи не хвилював. Коли з’явився король, оточений блискучим почтом, у натовпі почали кидати вгору шапки і кричати до хрипоти.

Король, уже стомлена людина, з тонким і нервовим обличчям, незважаючи на свою молодість, посміхався трохи іронічно. Проте, згадавши, що йому, який має дещо сумнівне становище на троні, треба радіти дим привітанням, він мовив кілька ласкавих слів і допустив трьох громадян до своєї королівської руки. Король навіть дозволив якимось хворим дітям доторкнутися до свого одягу — це мало вилікувати їх од злого духа. Його величність затримався, щоб прийняти прохання від бідняків, передав їх одному зі своїх офіцерів і під вітальні вигуки, що поновилися з новою силою, пішов у Вестмінстерський палац на бенкет.

У почті короля перебував і посол де Айала, який представляв при англійському дворі королів Іспанії — Фердинанда та Ізабеллу68. Його супроводжувала група розкішно вдягнутих дворян. Судячи з того місця, яке посідав іспанець у процесії, його країна була тут в пошані. Та й як могло бути інакше — адже ще чотири роки тому принц Артур, старший син короля, якому тоді минув лише рік, був офіційно заручений з дочкою Фердинанда та Ізабелли, інфантою Катериною, котра була старша за нього на дев’ять місяців. Адже в ті часи вважалося, що уподобання принців та принцес повинні скеровуватися заздалегідь шляхом, вигідним їхнім коронованим батькам та вихователям.

Ліворуч од посла на чудовому чорному коні їхав високий іспанець, багато зодягнутий у чорний оксамит, але просто; його чорний оксамитовий капелюх прикрашала єдина перлина. Це був вродливий чоловік років тридцяти п’яти, з суворим і різко окресленим обличчям та меткими чорними очима. Кажуть, що в кожній людині можна знайти подібність — інколи, звичайно, досить далеку й приблизну — з якимось звіром чи птахом. В даному випадку це одразу впадало у вічі. Супутник посла нагадував орла, і випадково чи навмисне зображення орла прикрашало лівреї його слуг та збрую коня. Пильний погляд, закарлючений ніс, гордий і владний вигляд, тонкі, довгі пальці, швидкість та вишуканість рухів — усе в ньому нагадувало царя птахів. Натякав на цю подібність і девіз, який проголошував, що власник його все, що шукає, знаходить і все, що знаходить, бере. З презирливим і нудьгуючим виглядом спостерігав він за розмовою англійського короля з ватажками натовпу, яких його величності забаглось викликати.

— Ви визнаєте цю сцену дивною, маркізе? — звернувся до нього посол.

— Тут, в Англії, якщо ваша превелебність не заперечує, називайте мене сеньйор, — з гідністю відповів він, — сеньйор д’Агвілар. Маркіз, якого ви зволили згадати, живе в Іспанії і є повноважним послом у маврів у Гранаді69. Сеньйор д’Агвілар, смиренний слуга святої церкви, — він перехрестився, — мандрує за кордоном у справах церкви та їхніх величностей.

— І в своїх власних, я гадаю, —