Лабіринт - Кейт Мосс

— Hérétique, hérétique...[77]

Еліс різко обернулася.

— Агов! Allo! Il у a quelqu’un?[78]

Але поряд нікого не було. Лиховісні слова знову й знову повторювалися в її голові.

— Hérétique, hérétique...

Еліс затулила вуха руками. На пілястрах та сірих кам’яних стінах їй увижались обличчя. Викривлені від мук роти, простягнені руки, що благали про допомогу, вони являлися з кожного кутка.

Зненацька попереду вона помітила майже непомітну жінку в довгій зеленій сукні та червоному плащі. Тримаючи в руках козуб, жінка то з’являлася, то зникала в тіні. Еліс гукнула її, щоб привернути до себе увагу, аж раптом із-за колони вийшли троє чоловіків-монахів. Схопивши жінку, ченці кудись потягли її. Жінка кричала і борсалася в їхніх руках.

Еліс намагалася крикнути, але з її рота не виходило жодного звуку. Здавалося, її чула тільки жінка, котра обернулася й глянула просто в очі Еліс. Потім монахи оточили жінку. Вони розкинули над нею свої товсті руки, немов чорні крила.

— Відпустіть її! — знову закричала Еліс, біжучи до них.

Та що швидше вона бігла, то дужче вони віддалялися, аж поки нарешті всі не зникли. Виглядало так, ніби вони розтанули в стіні монастиря.

Еліс спантеличено провела пальцями по стіні. Вона роззиралася вправо і вліво, шукаючи пояснення, але навколо було зовсім порожньо. Нарешті Еліс оговталася. Вона побігла до виходу, на вулицю, боячись побачити позаду себе одягнених у чорне чоловіків, що переслідуватимуть її, що накинуться на неї.

Але на вулиці усе було як і раніше.

«Усе гаразд. З тобою все гаразд», — заспокоювала себе Еліс.

Важко дихаючи, вона притулилася спиною до муру. Коли нарешті вона повністю опанувала себе, то зрозуміла: вона відчувала радше не жах, а горе. Їй не потрібні були книги з історії, щоб зрозуміти, що тут свого часу сталася страшна трагедія. Тут панувала атмосфера страждань, шрамів, що їх неможливо сховати камінням чи бетоном. Привиди розповідали власну історію. Торкнувшись рукою обличчя, Еліс відчула, що плаче.

Щойно її ноги зміцніли настільки, що вона могла пересуватися, дівчина рушила назад через центр міста. Вона хотіла якомога віддалитися від собору Святого Етьєна. Еліс не могла пояснити того, що з нею трапилось, але вона не збиралася здаватися.

Переконавшись у тому, що навкруги вирує нормальне буденне життя, Еліс опинилася на маленькому пішохідному майдані. Праворуч на розі площі був невеличкий ресторанчик, з тентом яскраво-рожевого кольору та рядами сяючих сріблястих стільців біля круглих столиків, що стояли просто на тротуарі.

Еліс зайняла останній вільний столик і одразу ж зробила замовлення, намагаючись розслабитися. Вона залпом випила кілька склянок води і, відкинувшись на спинку стільця, спробувала насолодитися ніжним сонечком, що торкалось її обличчя. Еліс налила собі склянку рожевого вина, додала туди кілька кубиків льоду, потім зробила великий ковток. Вона ніколи не здавалася так швидко.

«Але нині ти перебуваєш у надто напруженому емоційному стані», — заспокоювала себе дівчина.

Цілий рік вона жила в постійній напрузі. Еліс посварилася зі своїм хлопцем, з яким зустрічалася тривалий час. Їхні стосунки відмирали роками, поступово, і розлука принесла полегшення. Водночас було досить боляче. Її гордість потерпала, а серце кривавило. Щоб забути про нього, Еліс забагато працювала та й гуляла теж занадто. Вона робила все, щоб не думати, що її життя зійшло нанівець. Еліс гадала, що два тижні у Франції нададуть їй нових сил, що вони круто змінять її життя і навіть перевернуть його.

Еліс глянула вгору. Невеликі канікули.

Прихід офіціанта з замовленням примусив її облишити самоаналіз. Омлет був пречудовий — жовтий та соковитий усередині, з щедро доданими шматочками грибів та досить великою кількістю петрушки. Еліс їла з щирим задоволенням. Тільки витерши хлібом останні краплини оливкової олії з тарілки, вона почала задумуватись над тим, як збирається провести залишок дня.

Проте коли принесли каву, Еліс уже знала, що робитиме далі.

Тулузька бібліотека розташовувалась у великій квадратній будові. Еліс одразу ж згадала читальну залу в своїй Британській книгозбірні. Спершу треба було проходити повз бібліотекарку за столом на вході. Потім блукати ще кілька хвилин сходами. Нарешті Еліс таки опинилась у просторому відділені загальної історії. Обабіч від центрального проходу стояли довгі дерев’яні відполіровані столи, на яких рядком по центру примостилися настільні лампи. О цій годині спекотного липневого дня кілька місць були зайняті.

У віддаленому кутку, по всій ширині кімнати, розташувалися комп’ютери з