Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Це два останніх, — сказав він. — Аллан скаржиться, що ми йому не відповідаємо, і пише, що збирається їхати. Послухайте: «…Мої справи йдуть краще, ніж я очікував. Золотий пісок і дрібні самородки я відіслав із довіреними особами в Сакраменто й Сан-Франциско, де отримав за них набагато більше, ніж заплатив сам. Таким чином я подвоїв суму, яку привіз із собою. Однак днями я збираюся покинути Єллов-Вотер-Ґраунд, тому що тут не залишилося й четвертої частини того, що видобувалося раніше, до того ж дорога стала настільки небезпечною, що я більше не наважуюся висилати золото з кур’єрами. Мої спостереження спонукають мене побоюватися, що грабіжники мають намір несподівано відвідати мене, тому я хочу зникнути звідси раптово, щоб вони не зуміли вистежити мене. Я візьму з собою усі гроші, тобто більше ніж сто фунтів золота, і поїду в долину Шорт-Рівулет, де, як кажуть, відкрили нове родовище золота. Якщо все буде так, як я планую, то там я за місяць зароблю більше, ніж тут за чотири. Звідти подамся через Лінн до Гумбольдтгафен, там я точно знайду корабель, який привезе мене назад до Сан-Франциско».

— Отже, Аллан справді вирушив до Шорт-Рівулет, — зауважив Сем. — Цікаво, як Морґани довідалися про це?

— Мабуть, у паперах, які вони знайшли у наметі Аллана, теж було щось про це.

— Можливо, але стривайте, — зупинив його Бернард. — Тут є ще кілька слів, може, вони нам щось пояснять: «…я цілком можу впоратися навіть без провідника, бо маю найновіші карти і детальний план подорожі».

— Неймовірно! — здивувався я. — Невже він настільки безтурботний і необачний, що викинув або загубив чернетку плану?

— Ще й не таке трапляється, — незворушно зауважив Сем. — Аллан — не вестмен і не знає, що часто найменша помилка може коштувати життя. І якщо навіть йому вдалося дістатися живим до мети, то ще не відомо, чи зуміє він порозумітися з тамтешніми індіанцями, чиї мисливські угіддя починаються там і простягаються до півдня Леві-Форк.

— Вони такі ж нещадні, як і команчі? — стривожився Бернард.

— Всі червоношкірі однакові — благородні з друзями та нещадні до ворогів. Але ми можемо їхати спокійно, я довго жив серед них, і кожен із них знає, хто такий Священне Вухо.

— Вождь апачів знає шошонів, — втрутився в розмову Віннету. — Вони — його брати. Сини шошонів мужні, войовничі і чесні. Вони зрадіють, коли їхні очі побачать Віннету, який не раз курив із ними люльку миру.

Отже, наше завдання трохи полегшувалося. Віннету і Сем дружили з індіанцями, в чиї володіння ми збиралися, до того ж обидва вони знали, де нам слід шукати долину Шорт-Рівулет.

Ми виїхали з негостинної копальні на річці Сакраменто й попрямували до хребта Сент-Джозеф. Ми обрали нелегку, зате найкоротшу дорогу, тож сподівалися випередити Морґанів і мулата Шеллі. Розбійники мали два дні фори, але, ймовірно, пішли простішим шляхом, інакше б ми помітили їхні сліди.

Від гір Сент-Джозеф наш загін повернув на північний схід, і через тиждень після того, як ми виїхали з Єллов-Вотер-Ґраунд, перед нашими очима постала гора, яка виступами піднімалася над іншими. Її підніжжя і схили вкривав густий ліс. На одному з гігантських виступів лежало озеро з дивною нерухомою водою, через що йому дали похмуру назву Чорне Око. Пологим схилом у нього стікає з гори струмок Шорт-Рівулет.

Звідки там взялося золото? Невеликий струмок не міг вимити його зі скель, тому, мабуть, воно має «плутонічне» походження. Коли під час чергового тектонічного зсуву ламалася кора землі і утворилася ця гора, сили землі викинули на поверхню скарби бога Плутона, володаря підземного світу. Ось чому тут замість розсипів золотого піску цілком можна було сподіватися знайти великі жили, які за багатством переважають знамениті родовища Сакраменто.

Ми піднялися по схилу і заглибилися в незайманий ліс. Навряд чи там колись ступала нога людини, і ми, допомагаючи собі сокирами та прокльонами, насилу пробиралися крізь хащі. Але що вище ми піднімалися, то рідшими ставали зарості, і врешті гущавина поступилася місцем невеликому майданчику, розташованому на гігантському виступі. До вечора ми вийшли до берегів Чорного Ока. Його глибоке й нерухоме плесо похмуро мерехтіло загадковим, як таємниця, блиском. Здавалося, ми потрапили в оселю древніх духів.

Сонце вже сідало, наставали сутінки, і ми ледь встигли оглянути берег.

— Їдемо далі? — Бернардові хотілося якнайшвидше побачитись з Алланом.

— Мої брати зупиняться тут, — коротко наказав Віннету.

— Ти слушно кажеш, — підтримав його Сем. — Тут такий м’який мох! Я вже передчуваю, як розляжуся на ньому. А для коней достатньо трави і води. Час розводити багаття й готувати вечерю. Ми можемо спекти індика, якого сьогодні підстрелив Боб. Невідомо, чи потім ще буде для цього нагода.

Того дня Боб і справді підстрелив індика, і тепер безмежна гордість розпирала його: він нарешті почувався корисним членом нашої випадкової спільноти. Нам довелося трохи пошукати, поки знайшли таке місце, яке цілком задовольнило би Сема, і врешті таки стали табором.

Через кілька хвилин уже палахкотів вогонь, а Боб скубав індика. Тим часом настала справжня ніч, у мерехтливому світлі полум’я колихалися дивні тіні, дерева простягали до нас криві гілки. Ми з’їли вишукану вечерю з печеного індика і спокійно проспали до ранку.

На світанку ми рушили вздовж берега і незабаром знайшли те місце, де в озеро впадає Шорт-Рівулет. Потічок і справді був не дуже довгий, на що вказувала його назва: Шорт-Рівулет означає в перекладі «коротка річечка». Лише нечисленні гірські рівчаки впадали в нього, тож улітку Шорт-Рівулет, мабуть, пересихав зовсім. Ми побачили вириті в землі ями, пошматовані ножами намети, на березі валялися кирки і промивні лотки. Складалося враження, що табір золотошукачів став полем запеклої битви. Однак тіла вбитих зникли.

Ми довго шукали, поки не побачили віддалік великий намет. Він теж був повністю розгромлений. Ми не знайшли жодного сліду, жодного предмета, навіть дрібнички, яка би вказала на те, кому він міг належати. Бернард був страшенно розчарований, бо