Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Відпустіть мене й поверніть годинник, — зажадав Баллер.

— Не поспішайте. Дозвольте, я притримаю вас ще на кілька хвилин, поки ми не вирішимо, що з вами робити. Що ти думаєш з цього приводу, Бернарде?

— Він вкрав годинник, — відповів Бернард.

— Це очевидно!

— Тож він повинен його повернути.

— Само собою!

— А покарання?

— Ми будемо милостиві до нього. Лінчування ніяк нам не допоможе. Краще нехай поверне нам і годинник, і листи безплатно.

— Безплатно? Як це?

— Дуже просто. Крім годинника й листів, він поверне нам ще й п’ятдесят вісім доларів. Ми не звірі й обмежимося цим легким покаранням. Виверни йому кишені. Сміливіше, я його тримаю!

Хоч Баллер і пручався, ми відібрали в нього гроші, які він виманив у нас, а тоді я відпустив шахрая. Відчувши себе вільним, він прожогом вискочив з куреня і помчав до кнайпи.

Ми пішли за ним і ще здалеку почули крики і лайку. Довелося прискорити крок. Наші коні стояли біля конов’язі, але Боба ніде не було видно. Переступивши поріг, ми опинилися в гущі бою. У кутку стояв Віннету, однією рукою він стискав горло Баллера, а другою, в якій виблискувала сріблом його знаменита рушниця, утримував на чималій відстані інших золотошукачів, які насідали на нього. Поруч із ним бився Сем. Важче за всіх було Бобу: в сутичці він кинув на підлогу рушницю і тепер люто розмахував кулаками і ножем. Як з’ясувалося згодом, Баллер наказав золотошукачам взяти в полон нас із Бернардом, а Сем виступив проти цього плану. А оскільки золотолови були злі ще й за Джима, а господар зрозумів, що з Семом йому не вдасться зробити спільний бізнес, то на трьох наших друзів напали і могли би вбити, якби ми вчасно не наспіли. Віннету і Сем ще трималися, насамперед треба було допомогти Бобу.

— Не стріляй, Бернарде! Бий приклáдом! — наказав я й кинувся в саму гущу.

Через хвилину негр знову тримав у руках свою рушницю і, як випущений з клітки тигр, кинувся на ворогів. На щастя, вони не мали вогнепальної зброї.

— Чарлі! — вигукнув Сем. — Не стріляй! Бий їх томагавком!

Я послухався поради досвідченого вестмена. У повітрі блиснули наші страшні бойові сокири, кілька супротивників повільно осіли на підлогу, інші вибігли за двері. Відколи я прийшов, минуло заледве дві хвилини. У приміщенні, крім нас, залишився лише господар і Баллер.

— Ти справді вкрав у цього чоловіка годинник і гроші, Чарлі? — запитав Сем.

— Ага, — відповів я. — Це він вкрав у Бернардового брата годинник і листи, а я забрав їх у нього.

Вожді племен сіу. Монтана, прибл. 1905 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.

— І після цього ти відпустив його на волю? Зрештою, це не моє діло, зате мене дуже турбує те, що він нацькував на нас тутешніх розбійників. Доведеться його покарати.

— Невже ти його вб’єш, Семе?

— Він не гідний смерті від моєї руки. Віннету, тримай його.

Апач схопив Баллера так міцно, що той не міг поворухнутися, а Сем витягнув ножа і прицілився. Потім метнув ножем, і Баллер страшенно закричав, йому відрізало кінчик носа.

— Ось так, дитино! Дуже негарно погрожувати чесним і досвідченим вестменам. Ти пхав свого носа не у свої справи, тож довелося тобі цього носа вкоротити. А де ж наш шановний господар? Ось він! Підійдіть-но ближче, ми хотіли б подивитися на вас.

Господарю явно не надто подобалося запрошення вестмена, але він послухався.

— Сподіваюся, що ви — джентльмени, — улесливо посміхнувся він, — і не відплатите невдячністю за мою гостинність.

— Гостинність? Я чогось не дочув? Ви називаєте гостинністю ціну по три долари за пляшку якоїсь гидоти?

— Я негайно поверну вам гроші!

— Залиште їх собі й перестаньте тремтіти. Хто ж буде в цій долині труїти елем золотошукачів, якщо ми вас скалічимо? Нам час іти, поки на нас знову не напали.

— Маса Сем хоче піти й не покарати господар? — раптом втрутився зазвичай сумирний негр. Мабуть, він не міг пробачити шинкареві муки, які йому заподіяв ель. — Тоді Боб сам знати, що зробити. Зараз ти будеш пити.

Він схопив одну з пляшок і простягнув її господареві.

— Пити скоро пляшка! Пити, бо Боб стріляти!

Господар був змушений випити вміст пляшки. Але щойно він допив, Боб простягнув йому наступну.

— Ще пити пляшка!

Господар випив і цю.

— Ще пляшка!

Нещасний, не приховуючи огиди, ковтав зілля власного виготовлення, але негр зглянувся над ним лише після п’ятої пляшки.

— Ха-ха-ха! — радів Боб, дивлячись на блідого господаря, якого схопила гикавка. — Тепер він носити в живіт п’ятнадцять долар отрута!

Ніщо більше не затримувало нас у долині. Віннету відпустив Баллера, який досі не міг видати ні звуку, так міцно у нього була стиснута досі горлянка, і злодій завив з усіх сил. А ми скочили на коней і поїхали геть. Біля воріт уже стояло кілька людей із рушницями, однак вони не зважилися затримати нас силою.

— А як добратися до Шорт-Рівулет? — запитав Бернард.

— Спершу ми поїдемо вгору за течією, — відповів Сем.

Незабаром ми вже були біля берегів Сакраменто, де можна було більше не боятися переслідування золотошукачів.

— Зупинімося на десять хвилин, — запропонував Бернард. — Я досі не мав часу прочитати листи Аллана.

Ми спíшилися й сіли на траву. Бернард розкрив