Сокіл і Ластівка - Борис Акунін
Захопившись, лектор підійшов до клітки надто близько і зробив необережний жест — показав рукою на Бубу (чи Муму?), яка сподобалася йому рельєфним контуром «корми». Марта скористалася цією необачністю, просунула обличчя між брусів і учепилася поету зубами в палець.
Здійнявся вереск. Голосніше за всіх волав укушений, решта галасувала, намагаючись йому допомогти. Мегера тримала палець мертвою хваткою, по її губах стікала кров.
— Лікарю! Ця акула прокусила мені палець до кістки! Допоможіть! — жалібно заволав до нас тесля, коли його нарешті відтягнули.
— Промий рану ромом, замотай ганчіркою і ніколи більше не ображай жінок, — відрубала Летиція, після чого розвернулася і пішла назад, у бік кают-компанії.
Я спіймав спантеличений погляд, яким мою вихованку супроводила навіжена Марта.
— Мотай в дупу, красунчику! Я не потребую заступників! — прохрипіла вона, але без звичної злості. «Ти куди, куди, куди?» — допитувався я, ледь утримуючись на плечі — так швидко крокувала дівчинка.
— Набридла, відчепись!
Вона скинула мене, але я не відставав і прошмигнув у каюту, щойно Летиція відчинила двері.
Всередині був один Дезессар, який схилився над мапою.
— Що ще? — незадоволено сказав він.
— Я хочу залишити ваш корабель. Мені нічого не треба. Ні компенсації, ні частки скарбу — можете взяти її собі. Дайте ялик, я повернуся в Форт-Рояль.
Капітан допитливо дивився на неї. Його рідкі брови насупилися.
— Я схожий на бовдура? Ви вирішили розповісти про Сент-Моріц губернатору. Розраховуєте отримати від нього більше?
— Нічого подібного. Просто мені з вами не дорога. Щоб вам було спокійніше, можете почекати, поки «Ластівка» відійде від Мартиніки подалі. Нехай баркас спустять на воду до півночі.
Брови капітана повернулися до початкового стану, на губах з’явилася посмішка. Певно, він порахував, Скільки грошей він отримає за паскудний баркас (на «Ластівці» ще залишалися ялик і велика шлюпка).
— Нерозумно. Але справа ваша. Напишіть ось на цьому папірці, що відмовляєтеся від своєї частки на користь капітана Дезессара. А також, що не матимете до мене претензій через невиконання умов контракту.
Летиція без вагань виконала його вимоги.
Все це мені дуже не сподобалося. Що вона задумала?
Розділ вісімнадцятий
Несправжня жінка
Невдовзі я про це дізнався.
— Отче, благословіть на злочин, — сказала дівчинка ченцеві, коли повернулась до каюти.
— На який? — стривожився той.
— На державну зраду.
— Ну, це не найстрашніший злочин, — зауважив отець Астольф. — Господу Богу все одно, якій державі ми належимо. Аби ваші наміри не зазіхали на моральність.
— Я збираюся звільнити з полону підданого ворожої держави…
Капелан кивнув:
— Що ж, ця справа угодна Господу. Ось і в Писанні сказано: «До свободи закликані ви, браття».
— Але це ще не все. Певно, мені доведеться завдати поранень середньої важкості людині, яка постане на моєму шляху.
Францисканець засмутився:
— А ось на це я вас благословити не можу. Навіть погану людину нівечити недобре.
Вона зітхнула:
— Отже, я зроблю це без вашого благословення. Тоді просто обійміть мене. Ми з вами, ймовірно, більше не побачимося.
Отець Астольф притис її до грудей, поцілував у маківку. Дівчинка трохи поплакала.
— З тим, хто забирає частку твого серця, не розлучаєшся до кінця життя. А можливо, й довше, — сказав їй монах.
Решта вечора пройшла у приготуваннях.
Летиція взяла гроші і зброю. Перевірила, чи є в баркасі все необхідне: вода, компас, запасне вітрило і весла.
Опівночі матроси спустили човен, і він захитався на хвилях, прив’язаний до корми. Підійшов Логан, запитав, навіщо це. Отже, Дезессар нічого йому не розповів.
— Я висаджусь на Сент-Моріц першим. Пошукаю цілющих трав, — спокійно відповіла йому Летиція те саме, що повідомила іншим. — Капітан запевняє, що за такої швидкості ми зможемо опинитися на місці вже завтра зранку.
Зиркнувши на матросів позаду себе, Гаррі прошепотів:
— Не робіть цього. Ви ще не все знаєте. Я ж так і не встиг з вами обговорити все. Поговоримо пізніше, коли всі заснуть…
— Добре, — кивнула вона, знаючи, що ніякого «пізніше» не буде.
Коли склянки пробили північ і палуба спустіла, Летиція посадила мене на кулак:
— Ну що, подруго, попливеш зі мною чи залишишся на кораблі?
Я обурено фиркнув: що за питання?
— Якби ти знала, що я задумала… — прошепотіла моя вихованка, дивлячись убік.
Не дурень. Зметикував.
Коли в кубрику заснуть, ти пройдеш у дальній кінець трюму, торохнеш Йоржа по довбешці, випустиш лорда Руперта, і ми попливемо на баркасі нічний морем, під яскравими зірками. Краса!
Летиція загорнулася в плащ, під яким, як я помітив, сховала великого пістоля. Стріляти, звісно, не можна було, але удар тяжким руків'ям у скроню звалив би з ніг кого завгодно.
Я стрибав за моєю вихованкою. Серце холонуло від страху. План у дівчинки був відчайдушний, надто багато моментів могли зірватися.
По-перше, як підібратися до вартового непомітно? Йорж! напевне поставиться до нічної появи лікаря сторожко.
По-друге, навіть від сильного удару людина не завжди втрачає свідомість. Можна наробити галасу, від якого прокинеться команда.
По-третє, вахтові скоріш за все помітять, що Епін сідає в баркас не сам…
Поки я подумки перераховував небезпеки і ризики, ми дійшли до юту.
До карцеру можна було потрапити двома способами: або пройшовши через кубрик, або спустившись з юту сходами. Летиція вибрала другий шлях, щоб не йти повз матросів, котрі похитувалися в люлях, і хтось з них, можливо, не спить. Зате з боку кубрика простіше було б підібратися до вартового непоміченим. При спусканні зі східців це ставало майже неможливо — сходи, по-перше, сильно порипували, а по-друге, виводили прямо до трос-камери. Той, хто спускався, одразу потрапляв у поле зору вартового.
Ці перешкоди здавалися мені нездоланними.
Однак Летиція збігла вниз, навіть не намагаючись ховатися.
— Хто там, на посту? — запитала вона, вглядаючись у темряву.
І я ляснув себе крилом по лобі. Вічно я все ускладнюю, проґавлюючи якісь очевидні обставини.
Звісно ж, Йоржа, давно змінили! Біля карцеру чергує інша людина, у якої немає причин стерегтися корабельного лікаря.
Подальші дії відразу перестали здаватися мені авантюрою, яку важко здійснити.
— Це я, М’якушка, — пролунало знизу. — Що, синку, не спиться?
То був найстаріший
