Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Зброя — для ворогів, і гроші — для друзів. До вас позавчора приходили троє людей? Двоє білих і мулат?

— Так. А чому питаєте?

— Білі були син і батько?

— Так. А мулат був їхнім знайомим, але і я його знав.

Не знаю, чому мені це спало на думку, але я раптом випалив:

— Я теж їх усіх знаю. А в мулата був шрам від ножа на правій щоці?

— То ви знайомі з кап… з містером Шеллі?

— Так, у нас раніше були спільні справи, тому я хотів би знати, де його можна знайти.

— Не можу вам сказати, сер.

Було видно, що негідник не брехав.

— Що ж вони хотіли від вас? — розпитував я далі.

— Сер, здається, десять хвилин уже минуло!

— Ще ні! Але я сам скажу вам, про що вас питали ці люди. Їх цікавив ваш колишній господар — містер Маршалл. Стійте, отримаєте ще п’ять доларів, якщо продовжите розмову з нами.

Побачивши, що Бернард справді дістає з кишені гроші, Фред Баллер зупинився.

— Дякую, сер. Ви щедрі панове, не те що ці скнари Морґани і Шеллі. Тому я скажу вам більше, ніж їм. Якщо ви мали справи з Шеллі, то знаєте, що він швидше вдавиться, ніж розщедриться на кілька монет. У нього колись був компаньйон Сід…

Він раптом замовк, немов злякався слова, яке вирвалося мимоволі.

— Сідні-Ковес, не бійтеся, говоріть! Я його теж знаю.

— І з ними ви знайомі? Тоді, мабуть, розумієте, наскільки важливими іноді бувають маленькі послуги. Я не знаю, куди поїхали ці троє, але вони довго чогось шукали на місці, де стояв намет, і знайшли один документ. Якби сер Шеллі якось інакше розмовляв зі мною, він отримав би й решту документів.

— А як мені поговорити з вами, щоб отримати ці папери?

Він хитро примружився і відповів:

— Так само, як і досі.

— Отже, розмова за долари. Що це за папери?

— Листи.

— Від кого й кому?

— Сер, я боюся, що ми не домовимося.

— Назвіть ціну!

— Сто доларів.

— Чи не занадто багато, шановний? Ви крадете листи господаря, намагаєтеся їх продати капітанові розбійників, але не сходитеся з ним у ціні. А тепер думаєте, що я дам сто доларів за те, від чого відмовився Капітан? П’ятдесят, і ні на цент більше!

Я знову відгадав. Йшлося справді про листи Аллана Маршалла, і Баллер відразу пристав на мою ціну.

— Тепер бачу, сер, що у вас дійсно були спільні справи з Капітаном. З таким джентльменом, як ви, я не можу сперечатися. Згоден на п’ятдесят.

— Де папери?

— Ходімо в наш намет.

Ми повернулися до струмка й побачили «намет», тобто курінь, прикритий старою повстяною попоною. У кожному з чотирьох кутів була яма, яку, здається, використовували як сховок. Баллер розкопав землю в кутку куреня й витягнув подерту кольорову хустку, розгорнув її і простягнув мені два листи. Я хотів узяти їх, але він спритно відсмикнув руку.

— Вибачте, сер, але спершу гроші.

— Дайте мені хоча б спочатку прочитати адресу, щоб переконатися, що це саме те, що мені треба.

— Згоден. Я покажу вам конверти, але не торкайтеся до них руками.

Він тримав листи перед нами, поки ми читали. Листи були адресовані батькові Бернарда, бо Аллан не знав, що батько вже мертвий.

— Добре, — сказав я, — Бернарде, дай йому гроші.

Той послухався, хоч і не міг зрозуміти, чому він повинен викладати п’ятдесят доларів за крадені листи. Задоволений Баллер взявся загортати банкноти в ту ж хустку, як раптом щось блискуче вивалилося через дірку і впало на землю; Бернард швидко нахилився і, випередивши Баллера, схопив масивний золотий годинник.

— Навіщо вам мій годинник? — обурився Баллер. — Поверніть мені його!

— Стривайте, — відповів Бернард. — Я хочу дізнатися, котра година.

— Годинник зупинився! — Баллер намагався силою вирвати годинник з рук Бернарда. — Він зламаний!

— От і добре! — зупинив його я, з силою стискаючи йому плече. — Тоді ми дізнаємося, о котрій годині він зламався.

— Це годинник Аллана! — схвильовано скрикнув Бернард.

— Он як? Як же він до вас потрапив? Відповідайте і не викручуйтеся! — гримнув я на Баллера.

— Це вас не стосується! — грубо відрізав той.

— Ви помиляєтесь, якраз стосується. Дозвольте вам представити Бернарда Маршалла, брата містера Аллана Маршалла і сина того джентльмена, якому адресовані листи, вкрадені вами. Отже, звідки у вас годинник?

— Годинник мені подарували, — витиснув із себе Баллер.

— Брехня! — вигукнув Бернард. — Золотий годинник з рубінами за триста доларів не дарують малознайомим пройдисвітам.

— Це правда. Я притримаю джентльмена, щоб він не наробив дурниць, а ти гарненько обшукай намет.

Я міцно тримав Баллера обома руками. Він намагався вирватися, але марно.

— Хто ви такі і що ви собі дозволяєте? — кричав Баллер. — Я покличу товаришів, і вас лінчують!

— Не жартуйте так, шановний, щоб часом суддя Лінч замість нас не взявся до вас. І навіть не думайте кликати на допомогу. Щойно ви крикнете, я ще сильніше стисну вам горло, — з цими словами я так стиснув пальцями його шию, що в негідника підкосилися ноги.

— Більше нічого немає, — розчаровано вимовив Бернард,