Атлантида - Девід Гіббінс
Джекові спало на думку, що гідротермальні «душники» вулкана мають рясніти життям: кожен із них являв собою мініатюрну оазу, що притягала різноманітні організми з верхніх шарів води. Це були унікальні екосистеми, які базувалися не на фотосинтезі, а на хімічному синтезі, тобто на здатності мікробів переробляти сульфід водню з розколин і створювати першу ланку в харчовому ланцюгу, що абсолютно не залежав від енергії сонця. Але замість килимів із живих організмів, замість сонмищ криваво-червоних робаків тут була порожнеча: лавові димарі довкола АДСА були схожі на чорні остови дерев після лісової пожежі. В отруйних глибинах Чорного моря не могли вижити навіть найпростіші бактерії. Це було пустище, в якому чудо життя, здавалося, було переможене міццю темряви. Джекові раптом схотілося опинитися якомога далі від цього мертвотного місця, яке ніби спростовувало життя.
Він відірвав погляд від сумного видовища та пробіг очима панель управління. Гідролокатор показував, що апарат перебуває в тридцятьох метрах від західної стіни провалля та у ста п’ятдесятьох метрах від розтрощеного корпусу «Сіквеста». Від морської поверхні його відділяли півкілометра. Джек подолав третину шляху до острова, залишалося ще близько двох кілометрів на південь.
Подивившись уперед, Джек побачив блякло-молочне мерехтіння. Це був край ділянки нестійкого осаду, який свідчив, що площа, оголена минулою лавиною, закінчується. Скрізь довкола можна було побачити знаки, залишені попередніми лавинами. Треба було триматися над безпечною зоною. Джек лівою рукою взявся за держак управління плавучістю, а правою — за важіль контролю пересування. Водночас нахилився вперед, щоб востаннє кинути погляд назовні.
Те, що він побачив, змусило серце захолонути. Стіна намулу повільно та безжально насувалася на нього, наче велетенське цунамі. Відсутність будь-якого звуку робила це видовище ще загрозливішим. Джек ледь устиг смикнути за рубильник плавучості, як був підхоплений вируючою темрявою.
27
Костас відчайдушно моргав, а з його обличчя накрапала гаряча вода. Його тільки-но кинули на кам’яну підлогу після того, як на нескінченно довгу мить сунули лицем до колони пари, що вертикально здіймалася до отвору над печерою.
Він знов опинився в залі для аудієнцій, у тому місці, де востаннє бачив Джека. Протягом останніх кількох годин він стільки разів непритомнів, що геть утратив будь-яке уявлення про час, але здогадувався, що ніч минула, а відтак після того, як вони вийшли з кам’яного лабіринту у світло Асланових прожекторів, минула вже доба.
Він спробував настроїтися на те, що чекало попереду. «Як ви вибралися з субмарини?» Знов і знов лунало це питання, супроводжуване ударами, і тіло грека обернулося на суцільний синець. Але за вдачею Костас був невиправним оптимістом; щоразу, як Асланові головорізи били його, він намагався думати про те, що Бен та Енді досі тримаються, а відтак, бандити не дістали того, чого прагнули.
Лежачи обличчям на камені, він краєм ока побачив людину із зав’язаними очима та під напівпрозорою паранджею, що сиділа на кам’яному троні. Він із зусиллям поновив зоровий фокус; цієї миті пов’язку з очей людини зірвали, і Костас побачив, що це була Катя. Мабуть, вона його спершу не впізнала, бо за кілька секунд її очі розширилися від жаху. Напруживши всі свої сили, Костас спробував усміхнутися.
Від того, що трапилося потім, спиною обох бранців пробіг холодок безнадії. З’явилася невисока худа людина у стандартній чорній формі, яка, втім, дозволяла помітити, що це була жінка. Вона піднесла до Катаної горлянки кривий ніж старовинної форми, потім повільно повела кінчик леза до сонячного сплетення. Катя заплющила очі; її пальці, що впилися у трон, від напруги побіліли.
— Якби на те була моя воля, тобі просто зараз настав би кінець, — розібрав Костас російські слова, виплюнуті Каті в обличчя. — Але ця солодка мить неминуче настане, і паранджа, що зараз на тобі, стане твоїм саваном.
Костаса занудило: він швидше з голосу, ніж із зовнішнього вигляду, впізнав Ольгу — Катину асистентку, яку він бачив в Александрії, загалом досить вродливу, але якусь неживу жінку. Цей голос він багато разів чув протягом останніх пекельних годин. Навіть жінкою, подумав Костас, її назвати навряд чи можна — це потвора, садистка, дикий звір та й усе… Вона знову провела ножем біля самих грудей Каті, і Костас спробував підвестися, але тут хтось щосили вдарив його у спину.
Крізь прохід у стіні печери вдарило сонячне проміння, і там почалося якесь сум’яття. Відкритим оком Костас побачив, як до печери запливає Аслан, підтримуваний під руки людьми в чорному. Важко дихаючи, бандит спустився сходами, зупинився перед Ольгою та різко відштовхнув своїх супровідників.
— Для тебе є одне завдання, — російською сказав він Ользі. — Сідай на гелікоптер «Грифа», лети назад до Абхазії та зв’яжись із нашим покупцем. Гадаю, товар незабаром буде готовий до відправлення.
Ольга повільно відвела ніж від Катиного обличчя, повернулася та в супроводі двох чоловіків почала підніматися сходами. Вона трохи тремтіла, охоплена передчуттям того, чого ледь не зробила. Вражений цими виявами злоби, Костас мовчки спостерігав за нею.
Коли жінка та двоє чоловіків зникли з виду, Аслан важко нахилився до Костаса. Обличчя бандита нагадувало старовинну маску із зображенням люті. Смикнувши Костасову голову вгору, він наставив йому під підборіддя пістолет. Костас навіть відчував трохи смердючий подих колишнього професора. Очі казаха над великими мішками налилися кров’ю, а шкіра була маслянистою й мала неживий вигляд.
— Перед тим, як ви вчора з’явилися в цій печері, я відіслав трьох своїх людей донизу тим самим тунелем, — просичав Аслан. — Але вони не повернулися. Де вони?
Костас раптом згадав бульбашки, що здіймалися вулканічною розколиною, коли вони з Джеком і Катею вже підходили
