Атлантида - Девід Гіббінс
Він ступив на ґрати перед апаратом та розімкнув кільце зчеплення, повернувши шолом уперед і відкривши панель управління всередині. Переконавшись, що всі системи перебувають у робочому стані, Джек від’єднав ремені, які утримували апарат на перебірці, і оглянув нутрощі, щоб додатково впевнитися, що всі шарніри герметичні.
Офіційно названий «автономним глибоководним антроподом АДСА», цей пристрій мав більше спільного з підводними апаратами на кшталт «Акваподів», ніж із традиційним водолазним обладнанням. АДСА п’ятої моделі дозволяв поодинці занурюватися на глибину більш ніж чотириста метрів. Дихальний апарат особливої конструкції подавав кисень і відфільтровував з видиху двоокис вуглецю, дозволяючи перебувати під водою впродовж двох діб. Як і апарати попередніх моделей, він був обладнаний заповненими рідиною шарнірами і суцільнометалевою захисною оболонкою, до того ж зроблений був із армованої титаном високоеластичної сталі, яка дозволяла витримувати просто неймовірний тиск, еквівалентний двом кілометрам води над головою.
АДСА уособлював величезні досягнення ММУ в галузі глибоководних технологій. Надзвуковий багатовимірний радіолокатор давав тривимірну змінну картинку, створюючи у шоломі щось на зразок віртуальної реальності, яка дозволяла орієнтуватися навіть за нульової видимості. Для пересування під водою апарат був обладнаний комп’ютеризованою системою варіювання плавучості і векторним водометним двигуном. Це сполучення наділяло пілота рухливістю космонавта на орбіті, але без потреби у фалі, що страхує космонавта, з’єднуючи його з космічним апаратом.
Від’єднавши апарат від стіни, Джек повернувся до головного приміщення та підійшов до шафи зі зброєю. З верхньої полиці він узяв 9-міліметровий пістолет марки «Беретта», який мав замінити той, що забрали люди Аслана, і засунув його собі до льотчицького комбінезону. Після цього наклав на себе автоматичну Гвинтівку SA80-A2 та схопив три магазини набоїв. Повісивши Гвинтівку на ремінь, витяг два невеличкі пакунки з пластиковою вибухівкою «Семітекс», що її зазвичай використовували для підводних вибухових робіт, і дві коробки розміром із портфель, що являли собою пузирчасті міни з радіодетонатором.
Повернувшись до водолазної камери, Джек підвісив коробки на зовнішні карабіни на передній поверхні АДСА та закріпив їх ременем. Потім засунув Гвинтівку та набої до кишені під панеллю управління — довжина цієї кишені була саме такою, щоб умістити зброю. За допомогою коліщати закривши люк, що вів до водолазної камери, він став на металеву драбину та заліз до апарата. На його подив, усередині було досить просторо — можна було витягти руки з маніпуляторів та керувати апаратом через панель управління. Попри вагу в півтонни, Джек міг згинати «суглоби» механічних ніг та як завгодно водити клішнями маніпуляторів. Перевіривши подачу кисню, він опустив забороло шолома та загерметизував стики. Його тіло опинилося в автономній системі життєзабезпечення, а зовнішній світ раптом ніби став далеким і неважливим.
Настав час востаннє залишити «Сіквест». Джек не став поринати в роздуми, лише сказав собі, що зробить усе можливе, щоб загибель корабля не була марною. А сум міг і почекати.
Джек увімкнув внутрішнє освітлення низької інтенсивності, налаштував термостат на 20 градусів за Цельсієм та виставив давачі. Перевіривши, чи в порядку засоби управління плавучістю та пересуванням, він простягнув правий маніпулятор до вимикача на дверцятах відсіку. Люмінесцентне світло пригасло, а до камери почала надходити вода. Коли рідина затулила перспективу, Джек раптом відчув, що з його рани знову сочиться кров. Він спробував заспокоїтися.
— Один маленький крок для людини, — проговорив він, — але такий великий крок для людства…
Коли люк відчинився і підйомник зніс Джека над модулем, його огорнула темрява, чорна нескінченність, яка наче намагалася вбити надію на те, що з неї вдасться вирватися. Він увімкнув прожектори.
Видовище, що відкрилося, не нагадувало нічого з того, що Джек бачив раніше. Це був світ зовсім без точок відліку, світ, у якому звичайні виміри простору та форми ніби згорталися у клубок. Промінь висвітлив блискучі хмари намулу, що вилися в усіх напрямках, повільні вири, які переходили з одного в другий, схожі на безліч мініатюрних галактик. Витягнувши руку маніпулятора, Джек спостерігав, як намул ділиться на завитки та смужки, щоб за мить ізнову зібратися докупи і зникнути в темряві. У потужному світлі прожекторів намул здавався мертвотно білим і нагадував вулканічний попіл — промінь віддзеркалювався від частинок, стократно менших за піщинки.
Джек знав напевно, що він — єдина жива істота, яка коли-небудь проникала до цього світу. Частина завислого осаду мала біологічне походження, являючи собою залишки діатомових водоростей та інших організмів, що опустилися сюди згори; але, на відміну від глибин Атлантичного чи Тихого океанів, на дні Чорного моря не було навіть мікроскопічних форм життя. Джек опинився у справжньому нижньому світі, безжиттєвому вакуумі, непорівнянному з будь-яким іншим місцем на землі.
На мить йому здалося, що вируюча маса довкола згущується у примарні обличчя давно мертвих моряків, приречених до кінця вічності танцювати в нестійких хмарах намулу свою джигу смерті. Осад опускався набагато швидше, ніж Джек очікував, — щільний шар частинок уже вкрив верхівку модуля управління й підступно підкрадався до ніг АДСА. У Джека залишалися лічені секунди, щоб не опинитися заживо в нерухомому саркофагові на морському дні.
Він застосував компенсатор плавучості та наповнив резервуар у себе за спиною повітрям, швидко зробивши плавучість апарата нейтральною. Коли ж вона стала позитивною, Джек штовхнув важіль управління й подав живлення на двигун. Нахилившись, апарат посунувся вперед, а тим часом довкола нього все сипалися вниз частинки осаду. Щоб уникнути засолення водометів, він вимкнув їх і став підніматися вгору, використовуючи саму лишень позитивну плавучість. Цілу вічність він пробивався крізь густий вир і лише у тридцятьох метрах над корпусом «Сіквеста» вирвався до чистої води. Піднявшись іще на двадцять метрів, він зробив плавучість нейтральною і спрямував промені прожекторів донизу, на слиз, що вкрив могилу «Сіквеста».
Це видовище важко було сприймати як реальне. Джек наче дивився на величезну тропічну бурю, в якій вирви осаду відігравали роль гігантських циклонів. Мабуть, він не здивувався б, побачивши внизу спалахи від шалених електричних штормів.
Учений переключив увагу на гідролокаторний сканер, який увімкнув за кілька секунд до того. Круговий екран висвітив схожий на траншею профіль западини, обриси якого стали істотно чіткішими після того, як давач опинився поза хмарами мулу. Запустивши програму «NAVSURV», Джек увів координати точки, в якій пішов під воду «Сіквест», а також координати найпівнічнішої частини острова. Знаючи точки відліку, програма могла визначити поточне положення, прокласти оптимальний курс і постійно робити потрібні поправки, ґрунтовані на інформації від гідролокатора.
Увімкнувши автопілот, Джек подивився, як комп’ютер забезпечує даними системи плавучості та пересування. Коли програма завершила
