Атлантида - Девід Гіббінс

Джек натиснув на кнопку, і шолом ожив. Його огляд фільтрувався крізь блідо-зелені ґратки, форма яких змінювалася з кожним поворотом голови. Подібно до пілота в пілотажному тренажері, він бачив віртуально-реальний образ довкілля, — перед очима був тривимірний варіант дисплея гідролокатора. Лінії м’яких відтінків наче давали знати, що він не в якомусь нескінченному жахові, що цей світ має свої межі і за них можна вийти.

Коли запрацювали водомети й апарат почав підніматися, Джек побачив, що металеві шарніри маніпуляторів стали яскраво-жовтими. Він згадав, чому глибини Чорного моря геть позбавлені життя: справа полягала у сульфіді водню, побічному продукті життєдіяльності бактерій, що розкладали органічну речовину, яку виносили ріки. Він опинився у чані з отрутою, більшому, ніж спільний хімічний арсенал усіх країн світу, пекучому вариві, яке за мить знищило б органи нюху, а наступної секунди вбило б його самого.

АДСА був розроблений таким чином, щоб витримувати не лише екстремальний тиск, а й перебування в хімічно активному та біологічно активному середовищі. Але Джек знав: потрібно не так уже й багато часу, щоб сірчана корозія проїла шарніри в тих місцях, де металу ніщо не прикривало. Навіть крихітна дірка мала стати смертельною. Джека охопило моторошне відчуття, що він опинився у світі, де навіть мерців не бажали бачити.

Востаннє перевіривши систему, він схопив важіль і подивився в порожнечу у себе перед очима.

— Ну гаразд, час побачитися зі старими друзями, — собі під ніс промовив він.

Менш ніж через п’ять хвилин після того, як Джек піднісся над хмарами мулу, він досяг західної стіни ущелини. Тривимірні ґратки, що їх комп’ютер проекціював на його шолом, достеменно збіглися з реальними контурами скелі, яка з’явилася попереду, — стіни колосального урвища завглибшки в чотириста метрів. Спрямувавши на поверхню скелі світло, Джек побачив, що ця поверхня гола, наче щойно розколотий камінь: після того як мільйон років тому титанічні сили розтяли в цьому місці морське дно, її навіть не торкалася морська рослинність.

Увімкнувши поворотний задній двигун, він вивів АДСА на курс, паралельний до поверхні скелі, та вирушив на південь. У двадцятьох метрах нижче клекотів вир осаду — наполовину рідкий, наполовину твердий моторошний пандемоніум, що вкривав дно западини. Підтримуючи сталу висоту над схилом, Джек невпинно піднімався вгору: коли він проплив півкілометра, глибиномір показав, що до поверхні залишилося на сто метрів менше, ніж раніше.

Потім нахил дна суттєво зріс, і з’явилася ділянка, абсолютно позбавлена осаду. Джек вирішив, що осад, який накопичувався в цьому місці, час від часу зривався й лавиною котився донизу. Він знав, що перебуває в небезпечній зоні, — достатньо було невеликого струсу, і його міг поховати осад, який скупився вище.

Голе дно моря вкривав дивовижний наріст, кристалічна маса, яку зробив землисто-жовтою сульфід, розчинений у морській воді. Випустивши повітря з резервуара, що забезпечував плавучість, Джек опустився донизу та витяг вакуумний зонд, щоб узяти пробу наросту. За мить на екрані з’явилися результати аналізу. Це був хлорид натрію, звичайна сіль. Джек дивився на залишки випарювання, що тривало тисячі років тому, на поверхню сольового озера, яке з’явилося, коли в льодовиковий період Босфор від’єднав Чорне море від Егейського. Каньйон, який Джек назвав Атлантичним розламом, був відстійником для всієї південно-східної частини моря.

Джек вирушив далі. Сольовий килим став рваним та поступово змінився кам’яними брилами. Це було море застиглих хвиль, що виникли, коли розтоплена лава зустрілася з водою.

Тут Джекову увагу привернуло тьмяне сяйво, що мерехтіло, наче прозора вуаль. Зовнішній температурний давач показав неймовірну температуру в 350 градусів; цього б вистачило, щоб розтопити свинець. Джек не встиг відреагувати на це відкриття, аж тут якась сила жбурнула АДСА вперед, до дна каньйону. Джек інстинктивно вимкнув двигуни. АДСА вдарився об дно та повалився ницьма. Передній акумуляторний відсік застряг між складками лави, а шолом притиснуло до рваного камінного виступу.

Джек усередині апарата сів почіпки та схилився над панеллю управління. Побачивши, що всі екрани працюють, він полегшено зітхнув. Йому вже вкотре неймовірно пощастило. Якби АДСА зазнав будь-яких значних ушкоджень, він уже напевно був би мертвим: зовнішній тиск у кілька тонн на квадратний дюйм прорвався б усередину, спричинивши швидкий, але страхітливий кінець.

Джек подумки встановив психологічний бар’єр між собою та всім, що могло відволікати його, й зосередився на звільненні з кам’яних обіймів лави. Двигуни нічим не могли допомогти: розташовані позаду, вони могли хіба ще дужче втиснути його в розколину. Доводилося скористатися з компенсатора плавучості. Керувати ним вручну можна було за допомогою рубильника на важелі управління: коли посунути його вперед, повітря надходило до резервуара, а коли назад, відсмоктувалося з нього.

Зупинившись на секунду, Джек стиснув рубильник. Він почув, як до резервуара надходить струмінь повітря, та став спостерігати на екрані, як зростає індикатор об’єму. Минуло кількадесят секунд, і вчений із відчаєм побачив, що апарат навіть не ворухнувся. Спорожнивши резервуар, він наповнив його знову, але результат був той самий. Джек розумів, що повторювати цю процедуру нескінченно не можна, — це швидко вичерпало б запаси повітря.

Залишалося одне — власноруч витягти себе з розколини у морському дні. Досі він використовував АДСА лише в режимі підводного апарата, тоді як це був справжній водолазний костюм, розроблений для підводних операцій на кшталт тих, що їх виконували космонавти у відкритому космосі. Попри свій незграбний вигляд, це був вельми рухливий апарат — під водою він важив лише тридцять кілограмів і дозволяв рухатися зі спритністю, якій би позаздрив будь-який астронавт.

Джек обережно витягнув руки й ноги. Втиснувши клішні маніпуляторів у дно та впершись ліктями у верхню частину апарата, він приготувався різко смикнутися донизу та вирвати батареї зі щілини в камені, яка їх тримала.

Заплющивши очі, він кинувся вперед, а потім відразу вигнувся назад. Усе його єство пронизав гострий біль від рани. Джек знав, що іншого шансу не буде, що його організм і без того наблизився до межі своїх фізичних можливостей, що, марнуючи час, він тільки втрачатиме сили.

Він уже ледь не падав од виснаження, коли пролунав скрегіт, і апарат ледь відчутно посунувся вгору. Зібравши рештки сил, Джек смикнувся востаннє. І тоді АДСА таки вирвався на волю, підстрибнувши на своїх залізних лапах. Поштовх боляче кинув Джека на панель управління.

Але це вже не засмутило: головне, що він вирвався.

Випустивши повітря