Атлантида - Девід Гіббінс

— Гадаю, вони не туди повернули.

Аслан вдарив пістолетом по обличчі Костаса, і той з болю різко смикнув голову праворуч. Бічну поверхню трону вкрили плями крові.

— Тоді ти сам покажеш нам, куди треба повертати. — Він дулом указав на водолазне обладнання, що лежало на підлозі, потім наставив пістолет на сусідній трон, де вперто виривалася з рук двох бандитів Катя. — А інакше моя дочка обізнається з ритуалами шаріату раніше, ніж вона очікувала.

Піднімаючись угору крізь хмари намулу, Джек зосередив усю свою увагу на навігаційній системі. Гідролокатор показував, що він перебував небезпечно близько до західної стіни ущелини, край якої нависав уже менш ніж у п’ятдесяти метрах над ним. Згідно з показаннями глибиноміра, глибина зменшувалася зі швидкістю понад два метри на секунду, й ця швидкість лише зростала зі зменшенням зовнішнього тиску. Поки Джек не опинився над ущелиною, він не міг дозволити собі такого швидкого підняття.

Раптом заблимав червоний вогник — це радар попереджав про небезпеку, що чигала попереду. Побачивши піддашок на краю каньйону, Джек повернув на схід і запустив водомети. Зіщулившись, він чекав удару, але той так і не стався: АДСА лише на півметри розминувся з виступом скелі, який міг зачепити двигун чи резервуар плавучості й кинути Джека вниз, назустріч смерті.

Піднявшись над каньйоном, учений видув повітря з резервуара, і плавучість стала нейтральною. Використовуючи векторні водомети, він поплив уперед. Джекові здавалося, що він пливе над величезним повільним штормом, який заповнив каньйон, закривши собою зяючу порожнину. Деякі з його колег багато віддали б за те, щоб потрапити на це місце та взяти аналізи з гідротермальних розколин, але сам він щиро сподівався, що йому ніколи вже не доведеться опинитися в цьому пустищі, яке уособлювало собою всі найстрахітливіші уявлення про океанську безодню.

А попереду, за темною водою, лежало відкриття, від думки про яке Джекове серце забилося, відкриття, що привело їх сюди. Він прискорив хід, і підводний апарат буквально полетів до північного берега острова. Глибина вже становила сто сорок вісім метрів, отже, він майже досяг рівня давньої берегової лінії. Джек досі перебував у бідній на кисень верстві, і блакитно-сіра вода на перший погляд здавалася ненаселеною. За кілька хвилин він побачив неясні обриси невисокого підводного хребта — чи, може, це була прибережна дамба?

І ось він опинився у мертвому підводному місті, увійшовши до нього зі східного боку, тобто до тих ділянок, яких вони з Костасом не бачили, коли в «Акваподах» досліджували Атлантиду два дні тому. Вперше побачивши заткані намулом будівлі, вчений знову відчув збудження: захоплення від їхнього відкриття раптом переважило всі випробування останньої доби. Вже ледь стримуючи хвилювання, Джек піднявся над дамбою і зупинився, оглядаючи панораму, що відкрилася перед ним.

Але тут він згадав про своїх друзів і наче повернувся з неба на землю. Капітан «Сі-Венчера» не мав звісток від екіпажу «Сіквеста» вже багато годин і мав попередити турецькі та грузинські урядові органи. Але ж уряди домовилися, що спочатку дадуть Росії знати про затонулий підводний човен, а на погоджену відповідь у таких питаннях може знадобитися не один день.

Допомога може надійти запізно.

«Якби тільки Бен та Енді ще трималися!» — подумав Джек. Люди Аслана могли спробувати пройти лабіринтом і захопити моряків зненацька. Але вони могли зробити це лише в одному разі: якби Костас чи Катя погодилися бути їхніми провідниками, а потім відстукали по обшивці човна умовний сигнал, чим би спонукали Бена з Енді відкрити люк. Джек повинен був зробити все можливе, щоби зв’язатися з хлопцями, а потім якимось чином повернутися до тронної зали та в міру сил захищати підземний прохід.

Заряд акумуляторів уже закінчувався, і Джек знав, що має зберегти його для останнього зусилля. Тому він опустився на дно моря і пішов широкою підводною дорогою. Кожен крок АДСА здіймав у воду хмарку намулу. Праворуч тяглася лава навдивовижу знайомих силуетів, укритих шаром осаду. Нарешті Джек із приголомшенням зрозумів, що дивиться на перші у світі візки, яким було на дві тисячі років більше, ніж найстарішому відомому колісному транспортові, згадки про який знайдено в Месопотамії.

Ліворуч від Джека була глибока вимоїна, колись морська затока, що розширювалася у прямокутний басейн завширшки приблизно у тридцять метрів. Він пройшов повз акуратно складені стоси колод, імовірно, соснових, осикових та ялівцевих, — саме такими лісами й досі була вкрита північно-східна частина Туреччини. Видовище, яке відкрилося потому, перевищило його найсміливіші сподівання. На дні лежали наполовину закінчені корпуси завдовжки метрів у двадцять, підняті на дерев’яні підставки на кшталт стапелів. Таку картину можна було побачити у будь-якій сучасній човнярській майстерні на берегах Чорного моря. Судна були відкритими та вузькими, вочевидь, вони призначалися для розташування однієї лави веслярів, а не двох. Але в усьому іншому вони були такими самими заокругленими та витонченими, як човни вікінгів. Джек наблизився до першого корпусу та м’яко торкнувся його кінчиком маніпулятора, усунувши шар намулу та відкривши стики саме того типу, що їх, як припускали вони з Мустафою, мали виготовляти мореплавці епохи неоліту.

Далі берег був усипаний купами обструганих дощок і кільцями грубої линви. Джек нарахував п’ять наборів стапелів, спрямованих до басейну. Кожен із них був достатньо великим, щоб спустити на воду човен завдовжки у сорок метрів. Стапелі були порожні, але впродовж кількох тижнів у шостому тисячолітті до нашої ери у цьому доку, мабуть, вирувало життя: таку будівельну лихоманку можна було порівняти хіба що зі зведенням єгипетських пірамід. Коли води затопили нижні приступи до міста, його мешканці перенесли інструменти та майстерні вище схилом, нездатні збагнути, що їхні домівки незабаром будуть назавжди для них утрачені. Це був один із ключових моментів в історії людства: в цьому місці вся енергія та мудрість Атлантиди зібралася воєдино, щоб запалити полум’я цивілізації у величезному районі від Європи до долини Інду.

На моніторі почали з’являтися обриси схилу, що лежав попереду. Джек перейшов у режим підводного апарата та поплив від давньої берегової лінії, пройшовши над плато розміром з іподром і з широкою заглибиною в центрі. Згадавши про водогін у вулкані, він здогадався, що це, мабуть, теж елемент тієї самої системи, видовбане у скелі величезне водосховище, від якого відходили трубопроводи, які постачали воду до промислових і житлових районів міста.

Тримаючись над схилом, він продовжив просування у східному напрямку. Згідно з ескізом мапи, який вони з Костасом склали два дні тому, він мав уже наближатися до шляху для урочистих процесій. Минуло лише кілька секунд, і