Атлантида - Девід Гіббінс
Голоси, схоже, долітали з певної відстані, з коридору чи сусіднього приміщення, але жінка розмовляла на підвищених тонах, і її Костас чув краще, ніж чоловіка. Потім вони перейшли з російської мови на англійську, і полонений зрозумів, що це розмовляють Аслан та Катя.
— Це особисте питання, — промовив Аслан. — Ми розмовлятимемо англійською, щоб моїх моджахедів не образило це святотатство.
— Твоїх моджахедів! — з презирством повторила Катя. — Твої моджахеди вважають, що беруть участь у священному джихаді. Вони б’ються за Аллаха, а не за Аслана.
— Я їхній новий пророк. Вони вірні Асланові.
— Аслан! — Катя ніби виплюнула це слово. — І хто такий Делан? Петро Олександрович Назарбетов. Невдаха-професор із провінційного університету, що уявив себе великим. У тебе навіть немає бороди, яку неодмінно повинен мати справжній мусульманин. І не забувай про те, що я знаю про наше монгольське коріння. Чингіз-хан був невірним, він знищив половину мусульманського світу. Коли-небудь хтось повідомить це твоїм борцям за священну справу, не сумнівайся!
— Ти не в собі, дочко, — крижаним тоном сказав Аслан.
— Я добре пам’ятаю те, що змушена була вивчити у дитинстві. На того, хто керуватиметься у своїх діяннях Кораном, чекає благодать, а той, хто піде проти священних заповітів, загине від меча. Віра не дозволяє вбивати невинних… — тут голос Каті перервався риданням. — Я знаю, що ти зробив з моєю мамою.
Аслан дихав так важко, що Костасові здалося, наче поряд перебуває автоклав, готовий у будь-яку хвилину розірватися.
— Твої моджахеди просто тягнуть час, — вела далі Катя. — Вони використовують тебе, поки ти для них корисний. Ця субмарина стане і твоєю могилою. Створивши цей притулок для терористів, ти досяг лише одного — прискорив свій власний кінець.
— Замовкни! — пролунав шалений крик, потім почулися звуки боротьби, і когось чи щось потягли геть. За кілька секунд кроки пролунали у зворотному напрямку, і хтось зупинився біля Костаса. Чіпкі руки відірвали його плечі від стола.
— Твоя присутність душить мене, — досі важко дихаючи, прошипів Аслан Костасу на вухо. — До початку твоєї останньої подорожі залишилося вже недовго.
Ляснули пальці, і дві пари рук потягнули грека вгору. З темряви прилетів потужний удар, і слідом за миттю болю настало милосердне забуття.
Джек наче опинився в кошмарі наяву. Довкола була лише чорнота, цілковитий морок, що затьмарив усі чуттєві точки відліку. Звідусіль долинало гучне шипіння, пронизане рипод, і стугонінням металу. Розум Джека щосили намагався збагнути незбагненне. Він, скоцюрблений, лежав на перебірці, відчуваючи дивовижну легкість, майже невагомість, наче опинився в обіймах диявольської лихоманки.
Тепер він знав, що це таке — безпорадно лежати в череві потопаю чого корабля. Наразі його рятував лише командний модуль «Сіквеста» — п’ятнадцятисантиметрові, армовані титаном стіни захищали від величезного тиску, який в іншому разі вже змусив би вушні перетинки луснути, а потім розтрощив би череп. Він чув, як щось гнулося і тріщало: це вибухали бульби повітря. Цей звук був би останнім у його житті, якби він не встиг учасно закрити люк командного модуля.
Залишалося тільки настроюватися на неминуче. Падіння здавалося нескінченним, — принаймні, тривало набагато довше, ніж Джек очікував, а шум дедалі посилювався, нагадуючи наближення потяга. Нарешті корпус увігнався в морське дно, створивши перевантаження, що напевно вбило би Джека, якби той не лежав, загорнувшись у позі ембріона та охопивши голову руками. Йому знадобилися всі останні сили, щоб утриматися на місці, коли корпус кинуло назад і почувся нестерпний скрегіт перебірок. Потім залишки «Сіквеста» знайшли точку рівноваги, й запанувала тиша.
— Увімкнути аварійну систему освітлення!
Обмацуючи своє тіло в пошуках нових пошкоджень, Джек розмовляв сам із собою. Його голос був якимось неживим — природні модуляції поглинула звуконепроникна обшивка стін. Але навіть такі звуки надавали світові, в якому не залишилося жодних видимих орієнтирів, бодай якоїсь реальності.
Джек був досвідченим нирцем, а тому звик орієнтуватися в суцільній темряві. Тепер цей досвід став у пригоді. Після того, як він проскочив у люк, вибух ракети кинув його повз скрині зі зброєю до панелей управління, розташованих у віддаленому кінці модуля. На щастя, «Сіквест» зупинився палубою догори. Обережно піднявшись на ноги, Джек відчув, що підлога має невеликий нахил у бік носа, який, вочевидь, занурився у дно. Знов опустившись навколішки, Джек навпомацки вирушив уперед. Чудове знання судна, у створенні плану якого він особисто брав участь, допомогло пройти пульти управління, розташовані вздовж усіх стін модуля.
Він знайшов шухляду із запобіжниками, розташовану на стіні ліворуч від вхідного люка, і намацав вимикач, що з’єднував запасний акумулятор у захисному свинцевому кожусі з головною системою електропроводки. Потім його рука знайшла важіль, що вмикав аварійне освітлення. Уже не вперше за цей день Джек заплющив очі та попрохав у Бога талану.
На його щастя, приміщення відразу залило люмінесцентне світло. Очі адаптувалися доволі швидко, і Джек повернувся, щоб огледітися. Модуль був розташований під ватерлінією, і снаряди, що розтрощили «Сіквест», пройшли вище. Обладнання та прилади наче були в порядку — командний модуль був розрахований на перевантаження.
Перше, що мав зробити Джек, — від’єднати модуль від корпусу корабля. Він, похитуючись, підійшов до центрального узвишшя. Здавалося неймовірним, що менш ніж сорок вісім годин тому він зібрав тут команду «Сіквеста». Важко опустившись у крісло, вчений увімкнув панель управління. Рідкокристалічний монітор видав низку вимог: перед тим як розпочати процес від’єднання, треба було увести кілька паролів. Після третьої спроби внизу виїхала шухляда. Джек дістав звідти ключ, вставив його до панелі й повернув за годинниковою стрілкою. Електронні системи контролю пересуванням і стану повітря мали запрацювати, щойно модуль опиниться на безпечній відстані від затонулого корабля.
Без давачів «Сіквеста» Джекові було ніде взяти інформацію про глибину, рельєф дна та параметри довколишнього середовища — треба було дочекатися, поки модуль не відійде від корпусу й не запрацюють його власні давачі. Джек припустив, що він провалився до прірви, яку «Сіквест» зафіксував на північ від острова, — западини завдовжки в десять кілометрів і завширшки в півкілометра, яку Костас визначив як тектонічний розлам, пов’язаний із діяльністю вулкана. Якщо так, то він загруз у сміттєвому баку південно-східної частини Чорного моря, у місці, в якому намул перемішувався з сольовим розчином, що залишився з льодовикового періоду. З кожною хвилиною залишки «Сіквеста» дедалі глибше занурювалися до напіврідоти, небезпечнішої за сипучі піски. Джек подумав, що навіть якщо йому вдасться
