Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Куди, сеньйоре?

— До Сакраменто, щоб знайти Аллана, якого ми привеземо сюди.

— Гаразд, сеньйори. Якщо вам щось знадобиться в дорогу, зверніться до Авґусти. Розрахуємося ми з вами згодом. Сподіваюся, ви попрощаєтеся зі мною, перш ніж покинути мій дім.

І вона пішла, а її шовкові спідниці тихо зашаруділи.

Наступного ранку ми вже пливли на паромі через затоку. Ми зробили так, як радив випадковий знайомий з готелю, і до вечора третього дня подорожі дісталися до Сент-Джона, а до полудня четвертого дня вже їхали долиною Сакраменто, де на кожному кроці траплялися сліди пошуків золотого піску, який задурманює голови людям.

Про згубність цієї людської пристрасті вже написано дуже багато, однак мушу визнати, що золота лихоманка охоплює навіть найбільш раціональних людей, варто їм лише потрапити в ці місця й опинитися в товаристві виснажених золотошукачів з запалими щоками, які жертвують здоров’ям задля швидкого збагачення, а якщо їм щастить, вони розтринькують багатство так само швидко, як і набули його. Місяцями вони працюють понад людські сили і в нелюдських умовах, та ще й без результату. Над ними висить прокляття, тож урешті їх охоплює відчай, і вони вже готові кинути марні пошуки. Але раптом до них доходить звістка про чийсь успіх, і тоді вони знову, як одержимі, хапаються за лоток для промивання золота, опановані прагненням наживи. Вони безнадійні.

Увечері ми прибули до Єллов-Вотер-Ґраунд. Довга вузька долина, вздовж якої тече струмок, що впадає в Сакраменто, була вся перекопана. Тонни породи були вивернуті з землі і перемиті в пошуках золота. Безрадісну картину трохи оживляли намети й хати, але одного погляду було достатньо, аби зрозуміти, що час розквіту копальні минув.

Посеред долини стояла низька, збита з дощок будова, схожа на сарай, а на ній була вивіска «Магазин і трактир у Єллов-Вотер-Ґраунд». Мабуть, щонайліпше було розпитати про все саме господаря цього закладу, в якому мешканці долини можуть переночувати, а також придбати товари, їжу та напої. Тож ми спíшилися, залишили коней на Боба й увійшли всередину.

За брудними столами сиділи обшарпані відвідувачі зі скривленими від гніву обличчями. Вони зацікавлено витріщилися на нас.

— Нові золотошукачі! — засміявся один. — Може, вони знайдуть більше, ніж ми. Йди-но сюди, червонопикий, і випий зі мною!

Віннету вдав, ніби не почув. Тоді пияк підвівся зі свого місця, взяв чарку з горілкою і з хамовитою впертістю пішов просто на Віннету.

— Придурку, ти не знаєш, що для золотошукача то найбільша образа, коли з ним відмовляються випити? Я ще раз питаю, чи ти вип’єш зі мною і чи поставиш потім мені чарку?

— Червоношкірий воїн не п’є вогняної води і нікого не збирався ображати!

— Тоді йди до чорта!

Золотошукач пожбурив чарку разом зі вмістом в лице Віннету, вихопив ножа і скочив, щоб вцілити індіанцю просто в серце. Але тут же захитався, голосно скрикнув, захрипів і повалився на підлогу. В апача також був ніж, і він ще тримав його у руці. Клинок був чистий, він лише на долю секунди занурився у тіло нападника, але той уже лежав на підлозі з проколотим серцем.

Миттю підвелися інші. У кулаках зблиснули ножі. Але й наші рушниці моментально націлилися у відповідь, і навіть Боб, який випадково зазирнув до шинку, вже стояв з рушницею напоготові біля нас.

— Зупиніться! — вигукнув шинкар. — Посідайте на місця, люди. Вас усіх це не стосується, це була справа Джима та індіанця, і вона вирішена. Нелле, забери звідси мерця!

Золотошукачі повсідалися на свої місця, наші загрозливі пози, здається, справили на них не менше враження, ніж слова шинкаря. З-за шинквасу вийшов бармен, взяв мерця попід пахви і витягнув надвір, там він скинув його в яму і притрусив землею. Цей Джим також прийшов сюди, щоб знайти золото, а знайшов смерть, та ще й з власної провини. Доки ж повторюватиметься така доля золотоловів?

Ми сіли за столи трохи збоку від інших.

— Що панове бажають пити? — запитав нас шинкар.

— Пиво, — відповів Бернард.

— Портер чи ель?

— А що краще?

— Пропоную ель. Справжній ель із Бартона в Стаффордширі[34].

Я мовчки здивувався. Бартон у Стаффордширі прославився на весь світ саме своїм елем. Але яким чином цей чудовий напій привезли аж з Англії на береги Сакраменто? Поки я дивувався, господар приніс п’ять пляшок без наклейок. Я відніс одну з них Бобу, який знемагав від спраги, і той одним махом спорожнив її. Але щойно негр відірвався від пляшки, його очі полізли з орбіт, рот відкрився, нижня щелепа затремтіла, і він дико закричав. Бідолаха був схожий на людину, яка тоне й востаннє намагається ковтнути повітря.

— Що з тобою? — занепокоївся я, бо подумав, що він порізався об край пляшки.

— Маса Чарлі! Боб помирати! Навіщо маса принести Боб отрута?

— Отрута? Це справжній англійський ель!

— Ель? Ні, не ель, Боб пити ель, Боб знати смак ель. Тепер у шлунок Боб вовча ягода і полин.

Старий добряк негр не був особливо вибагливим до їжі й питва. Яке ж враження мав би справити «ель» на справжнього гурмана?

Коли я повернувся до шинку, господар стояв біля нашого столу.

— Ви можете заплатити за пиво, панове? — запитав він у Бернарда.

Бернард, який звик завжди платити за рахунками, засунув руку в кишеню по гаманець, але Сем зупинив його.

— Стривайте, дозвольте цього разу розщедритися мені. Скільки коштує ваше пиво, господарю?

— Три долари за пляшку, разом — п’ятнадцять.

— Це не так уже й дорого, шановний, особливо, якщо пляшку можна забрати з собою. Можна?