Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Так.

— Але ми залишимо пляшки тут. Бо люди, які займаються золотом, можуть собі дозволити не дбати про якийсь шматок скла. Принесіть вагу.

— Будете платити золотом?

— Так.

Сем відкрив патронташ і дістав звідти кілька великих самородків завбільшки з голубине яйце.

— Чорт! — здивовано вигукнув господар. — Де ви їх знайшли?

— Десь в Америці, — глузливо відповів Сем.

— А де саме?

— Вибачте, старий, але я не дуже добре знаю географію, та й пам’ять у мене дірява. Зазвичай згадую про такі місця лише тоді, коли мені конче потрібні гроші.

Господар замовк, але очі його горіли жадібним вогнем, поки він зважував самородки і давав решту в доларах. Він купив золото за найнижчою ціною, а про його вагу краще промовчати. Однак Священне Вухо запхав гроші в кишеню з таким виглядом, ніби йому не розходиться на кількох унціях золота. Навіть я, хоча й провів стільки часу разом із ним, не здогадувався, що він возить у патронташі стільки золота. Аж тепер я згадав його слова про те, що він бере в горах стільки золота, скільки йому потрібно, і завжди готовий допомогти другові заробити капітал.

Ми спробували пиво. Якби ми прибули сюди просто з прерії, можливо, воно й здалося б нам божественним напоєм, але ми встигли погостювати в донни Ельвіри. Кажуть, до хорошого швидко звикаєш. Нам вистачило одного дня, щоб звикнути до густого, з запахом солоду пива в готелі «Вальядолід», і тепер ми не могли зробити більш ніж ковток. Нам було цілком очевидно, що господар виготовляє своє вариво самотужки, з якихось складників і приправ, а продає по три долари за пляшку. Це один з багатьох прикладів того, що в копальнях золото знаходять не лише золотошукачі.

Господар ніяк не хотів задовольнитися відповіддю Сема, тож підсів до нашого столу й розпитував далі.

— А як далеко звідси те місце, де ви знайшли золото, сер?

— Яке? У мене їх чотири чи п’ять.

— Чотири чи п’ять? Тоді навіщо ж ви приїхали на нашу зубожілу копальню, де вже давно нічого не знаходять? Щось мені не віриться, що ви кажете правду.

— Послухайте, чоловіче, мені здається, що вірити чи не вірити — це ваше діло, а мені до цього байдуже.

— І ви справді берете звідти стільки золота, скільки вам потрібно?

— Так.

— Боже! Яка легковажність! А якщо хтось інший знайде ваші скарби і привласнить їх?

— Такого не станеться, пане продуценте елю, — потішався маленький вестмен.

— А якщо я куплю у вас одну з ваших копалень?

— У вас не вистачить грошей. Скільки доларів можете дати за п’ятдесят чи шістдесят центнерів золота?

— Чорт! Так багато? Я знайду компаньйонів. Ех, знайти б зараз Аллана Маршалла, з ним можна було б працювати на пару. Він приїхав сюди з кількома тисячами в кишені, а вивіз цілий маєток! Ось хто вмів залагоджувати справи!

— Як це?

— У Маршалла був помічник, але він покинув його тут, бо той був злодійкуватий. Так-от, цей помічник розповів нам, що Маршалл обміняв золотий пісок у Сакраменто на готівку, а самородки заховав у наметі. А потім він зник, і ніхто не знає, куди подався.

— У нього були тварини?

— Тільки один кінь. До речі, позавчора про нього питали.

— Справді? І хто ж його шукав?

— Двоє білих і один мулат. Їх раніше тут не бачили. Але мені здається, що містер Маршалл цікавить і вас.

— Ми з ним трохи знайомі, хотіли побачитися. А ті троє вже виїхали?

— Вони довго щось шукали на тому місці, де стояв намет містера Маршалла, а потім повернулися сюди з якимись паперами. Я зазирнув у них і побачив, що це була карта або план.

— А потім?

— Потім вони запитали мене, як проїхати в долину Шорт-Рівулет, і того ж дня вирушили туди.

— Ви знаєте, де вона?

— Одного разу мені довелося побувати там.

— А ви могли б показати нам, де стояв намет містера Маршалла?

— Он там на схилі, де починаються кущі терну. Якщо підете туди, то відразу помітите слід від багаття.

— Як звати колишнього помічника містера Маршалла?

— Фред Баллер. Він тепер працює на промивці.

Я непомітно подав знак Бернардові, і ми вийшли з корчми, залишивши Сема розмовляти з балакучим господарем. Вище біля струмка двоє людей з похмурим і безнадійним виглядом занурювали у воду промивні лотки.

— Добридень, джентльмени, — звернувся до них я. — Хто з вас містер Баллер?

— Ну, я містер Баллер. У чому справа? — непривітно озвався один із них.

— Чи маєте хвилинку, щоб відповісти на кілька запитань?

— Мій час коштує грошей. Якщо ви готові заплатити, то чом би й ні.

— Скільки хочете за десять хвилин?

— Три долари.

— Тримайте, — простягнув йому гроші Бернард.

— Дякую, сер. Відразу видно щедрого пана.

— Так, ми люди не скупі й готові заплатити ще більше, якщо нам відповідатимуть правдиво.

— Питайте, сер, я розповім вам усе, що знаю.

Його маленькі оченята неспокійно бігали, що свідчило про підлість характеру. Такі люди рідко говорять правду, і щоб викликати його на відвертість, я вирішив зіграти роль такого ж негідника, яким був він сам.

— Чи не краще буде, якщо ми прогуляємося разом і дорогою поговоримо?

— З радістю, сер, —