Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

— Плювати я хотів на Лефевра! — закричав Дезессар, підхоплюючись. — І на вас теж!

— Пройдисвіт! Вас кинуть за ґрати!

— Я пройдисвіт? — Капітан зайшовся від обурення. — Ні, я, мадемуазель, якраз чесний чоловік! Не те, що ваш Лефевр!

— Я не слухатиму ваші дурниці. Сказано ж: я все знаю. Вирішуйте. — Летиція схрестила руки на грудях. — Або ми сьогодні ж ввечері віддаємо якір і пливемо в Марокко, або… звинувачуйте себе.

Він почухав потилицю, здивовано витріщаючись на розлючену дівчину.

— Але… якщо ви все знаєте. Навіщо ви хочете плисти в Марокко? Не розумію!

Тепер вже Летиція спантеличено глипала на нього.

— Тобто?

— Якщо ви знаєте, що ваш батько помер, якого біса нам робити в Сале?

Розділ сімнадцятий

Цілковита ясність

У мене підігнулися ноги. А тут ще корабель хитнувся на хвилі. Я звалився з вікна і ледь не опинився у воді, що було б справді прикро — з промоклим пір’ям не політаєш. Але все ж встиг розправити крила і повернувся на своє місце.

Фердинанд фон Дорн помер?!

Я нічого не розумів. Що вже казати про бідну дівчинку?

Коли я знову опинився нагорі, то побачив дивовижну картину. Розлючена Летиція цілилася з пістоля, а Дезессар задкував від неї.

— Чи є межі вашої паскудної брехливості? Як ви наважилися сказати таке! Щоб у вас язик відсох! — навісніла моя вихованка.

Та я відразу зрозумів: сказане — правда.

Ось тепер усі події останнього часу дійсно прояснилися. Немов осіла хмарка пилу, і непринадний ландшафт постав переді мною в усій свої немилосердній очевидності.

Вигуки капітана підтверджували істинність прозріння.

— Він заряджений? Приберіть палець зі спускового гачка! Кремнієві пістолі часом стріляють від найлегшого доторку! Господи, мадемуазель, ваш батько дійсно помер! Лефевр дізнався про це ще до вашого приїзду в Сен-Мало! Він вирішив прокрутити вигідну оборудку: спорядити за ваш кошт корсарський корабель. «Ластівка» сплавала б до африканського берега, набрала б здобичі, на зворотному шляху завантажилася б оливковою олією. А що полонений помер — в цьому немає вини арматора. Я від початку був проти цієї підступної задумки! Ви ж пам’ятаєте, я намагався вийти в море без вас! Але ви поставили мене у скрутне становище…

Бідна дівчина впустила зброю і схопилася за скроні. На очах з’явилися сльози. Я знав: її серце крається від горя. У мене в грудях теж пекло і дряпало.

— Чому… чому ви мені про все не розповіли відразу? — тільки й вимовила вона.

Дезессар опустив голову.

— Як я міг? Плавання довелося б відмінити… А скарби Джеремі Пратта? Ви ж знаєте про них. Ех, панянко, такий шанс випадає раз у житті, й далеко не кожному…

Зрозуміло. Лефевр хотів надурити пані де Дорн, а капітан вирішив обкрутити свого власника. Якби Дезессар розповів арматору про пропозицію ірландця, Лефевр наклав би на здобич свої загребущі лапи. А так компаньйоном Логана став не судновласник, а капітан. Майже вся команда — його родичі та свояки. На заваді для здійснення зухвалого плану стояв тільки штурман Пом, наглядач Лефевра. Але старого усунув Гаррі. Я згадав, з яким спантеличеним виглядом капітан дивився на покаліченого татуся Пома. Гадаю, хитрий ірландець сказав Дезессару: «Старого я беру на себе» і, певно, пообіцяв, що минеться без убивства. Так і вийшло, при цьому саме Логан врятував старого штурмана від ядухи. Навіщо забобонному Логану зайвий «борг» перед Всевишнім?

Навряд чи Летиція в цю хвилину, подібно до мене, відновлювала ланцюжок минулих подій. Дівчинка була приголомшена і зламана. Чоловік, який був головним сенсом її буття, пішов назавжди. Мені надто добре знайоме це відчуття цілковитої втрати, коли лишаєшся наодинці з чорнотою Всесвіту.

Я заплющив очі, щоб не бачити страждань моєї вихованки.

Лунко хряснули двері.

Коли я відкрив очі, Летицїї в каюті не було. Дезессар стояв один, розгублено потираючи підборіддя. Хай йому грець! Я маю бути поруч з моєї бідолашкою в найгіршу мить її життя! Я маю спробувати її розрадити!

Дарма я квапився, дарма бився крилами об борт і стіни тісного трюму. Моє утішання і співчуття запізнилися. Залетівши до трюму, я побачив, що дівчинка лежить під сходами. Певно, хотіла піднятися на палубу, спіткнулася і скотилася донизу.

Я страшенно перелякався. Сходи, що ведуть на квартердек, невисокі, але круті. Впавши з них, можна сильно розбитися.

Але Летиція вціліла. Вона просто втратила свідомість, не витримала потрясіння. Душевні та фізичні сили її полишили.

Допомогти я не міг. Лише обмахував крилами її бліде личко і тужливо зітхав. Може, й на краще, що свідомість на певний час покинула мою вихованку, думав я.

У трюмі було темно. Кілька разів хтось пройшов повз нас, не помітивши. Я навіть не поглянув, хто це.

Лунали голоси. Хтось сварився (здається, Дезессар), брязкало залізо. Мені байдуже було до всього.

Я страждав через те, що позбавлений дару слова. О, якби я міг поділитися з Летицією уроком, який на прощання дав мені Вчитель!

Коли Він оголосив нам, своїм учням, що йде, всі наші від жаху знепритомніли: заєць заціпенів, лисиця повалилася лапами догори, змій заснув. Лише один я зберіг здоровий глузд — але не самовладання. Я молив, стогнав, дер із себе пір’я і здіймав крилами хмари пилу. «Який удар долі, яке нещастя! — побивався я. — Без Тебе, Учителю, ми всі пропадемо!»

Він сказав безмовно: «Не буває ніяких ударів долі і нещасть. Все це дурниці, вигадані слабаками для виправдання своєї нікчемності. Запропасти може тільки той, хто згідний запропасти. Для правильно влаштованої душі будь-яка подія — сходинка, щоб піднятися вище і стати сильнішою. Болісна подія — тим паче».

Тоді я Його не зрозумів. Але минули роки, я став мудрішим і тепер знаю: якщо зі мною сталося якесь лихо, треба, щойно мине перший біль, оговтатися і сказати собі: «Чому це зі мною трапилося? Заради якої користі і якого блага? Що тут такого, від чого моя душа стане вищою і сильнішою?»

Ще не було випадку, щоб, подумавши, я не знайшов відповіді.

Минуло чимало часу, перш ніж Летиція отямилася. Ніхто її так і не знайшов — одна половина команди все ще не протверезіла, друга поки не повернулася з берега.

Дівчинка розплющила очі, і вони миттєво наповнилися сльозами.