У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Згодом містер Самуель Саведж зізнався мені, що я не помилився у своєму припущенні, судячи про мене із зовнішності, він прийняв мене за “ханархіста”, про яких він читав у газетах.

Ця людина, така бездоганна в іншому, дивно перекручувала деякі слова.

Показуючи нам картини, він говорив про них мовою хорошого художнього критика, та раптом так переінакшував яке-небудь слово, що складалося враження, ніби вилили на голову цебро холодної води.

Він водив нас парадними кімнатами замку, показуючи нам безліч рідкісних, коштовних речей і принаймні сотні дві картин кращих майстрів.

При цьому йому випала нагода знайти своє, правильне, мінливе розуміння історії. Правду кажучи, мені невдовзі набридло вислуховувати нескінченні подробиці, тим паче, що в парадних кімнатах було дуже холодно.

Дорогою з великої галереї до меншої ми проходили через невелику кімнату, досить затишну і добре натоплену.

То була студія лорда Регнолля.

Затримавшись на хвилину біля вогню, я помітив на стіні картину, закриту полотном, і запитав Саведжа, що на ній зображено.

— Це, сер, — відповів він з гордою скромністю, — портрет майбутньої дружини його ясновельможності; портрет, так би мовити, тільки для очей його ясновельможності.

Міс Маннерс стримала усмішку, а в. мене промайнула думка, що приховувати портрет таким чином — зовсім інша прикмета.

Потім, побачивши у відкриті двері передпокій, де залишилися мій капелюх і палиця, я уповільнив кроки і, коли мої супутники сховалися в галереї, забрав свої речі і вийшов у парк, розраховувавши зігрітися, походивши туди-сюди терасою до повернення Скрупа і його нареченої.

Я чув кілька пострілів, що долітали з невеликого дубового гаю, ярдів за п’ятсот від мене. Стріляли, очевидно, з маленької недробової рушниці.

Стрільба — моя професія: я не міг стримати своєї цікавості і попрямував до гаю кружним шляхом через чагарник. Незабаром я опинився біля одного краю галявини і за величезним старим в’язом побачив неподалік двох чоловіків.

Один із них був молодий єгер, який тримав і заряджав запасну рушницю, в другому я відразу впізнав лорда Регнолля. Це був справді дуже красивий, широкоплечий чоловік високого зросту, з гострою борідкою, привітним обличчям і великими темними очима. На його плечі був накинутий плащ, і в усьому, за винятком рушниці в руках, він був схожий на одного зі своїх предків часів Карла І, портрет якого, написаний Ван-Дейком, я бачив у великій галереї замку.

Стоячи за дубом, я бачив, як він марно намагався підстрелити одного з лісових голубів, що спускалися поласувати жолудями.

Коли перед спуском на землю вони неначе затримувалися в повітрі, мисливець стріляв, і вони відлітали.

Тарах! Тарах! Знову пролунали два постріли з рушниці двостволки. Голуб полетів цілий і неушкоджений.

— Чорт забирай, — весело вигукнув мисливець, — це ж дванадцятий промах, Чарльзе!

— Ваша ясновельможність поцілили у хвіст. Я бачив, як пролетіло перо. Але хіба може хто-небудь, та ще при вітрі, влучити в голуба кулею, навіть коли той збирається сісти на землю?

— Я чув про одну таку людину, Чарльзе. У містера Скрупа гостює його друг з Африки, який з шести разів поціляє чотири.

— У такому разі друг містера Скрупа — брехун, — заперечив Чарльз, подаючи нову рушницю.

Це було занадто. Я виступив уперед, ввічливо підняв капелюха і сказав:

— Даруйте, сер, що я перериваю вас, але ви неправильно стріляєте в голубів. Те, що вони неначе затримуються в повітрі, — тільки здається нам. Насправді вони дуже швидко опускаються на землю. Ваш єгер помиляється, стверджуючи, що ви влучили у хвіст останнього птаха, в якого ви стріляли з обох стволів. У тому й іншому випадку ваша куля пролетіла принаймні на фут вище цілі, і впав дубовий листок, а не перо голуба.

На хвилину запанувала мовчанка. Лорд Регнолль, який спочатку сердито подивився на мене, посміхнувся і сказав:

— Сер, дякую вам за пораду, яка мені вельми корисна, оскільки я весь час промахувався, стріляючи в голубів із цих маленьких рушниць. Та, може, ви самі покажете, як це робиться, що, без сумніву, ще збільшить цінність вашої поради. Це було сказано не без легкої іронії.

— Дайте мені рушницю, — сказав я, знімаючи пальто.

Лорд Регнолль, уклонившись, передав мені свою двостволку.

Чарльз презирливо пирхнув.

Я зміряв його очима, але він продовжував зухвало дивитися на мене. Ніколи в житті мене так не дратувало лакейське нахабство.