Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

з’явисько, — каже урешті,— та як по правді, то не вірив, що таке буває… Великі ж дива твої, Господе! Се один з тих лицарів, що воювали проти Чорнобога. Створив їх Господь на горі Заруб коло Дніпра, і числом було їх семеро. У Дикому Полі, де на ту пору тільки дим та попіл курівся, чекало на них військо Триглавове. Зібрав клятий нечисту силу з усіх кінців світу — і чортів, і навів, і відьом, і перелесників, і ще силу-силенну інших потвор, що ти собі й уявити не можеш таких… Коло річки Самари, за Кодацьким порогом, сталася тая битва. Розбили богатирі всю нечисть, витоптали її кіньми, що й сліда її не лишилося на землі. За вірну службу взяв Батько Троян тих лицарів до Иру Господнього, та один із них раз на сто год приходить на землю…

— А то чого? — питається Михась.

— Полюбив він одну поляницю і шукає її тепер. А що з Иру ніхто не вертається, крім самого Дажбога, то приходить той лицар марою на землю, з імли й туману зітканий… Скрізь, де він проїде, розбігається вража сила вусебіч, а вогонь і вода розступаються перед ним.

— А тая поляниця де?

— Немає її давно. Може, десь і є вона, та вже іншу личину має… Як зрадили поляниці Матер Божу, Пречисту Ладу, то прокляв їх Господь, що обернулися вони бісурканями. Живуть ті бісуркані вічно, та втіхи з того не мають, бо кому вони треба? Страшні та кощаві, що гляне на них козак — та й сплюне, хоч би й сім год скоромного не куштував.

— То се тії поляниці опали нас коло порогів? — питається Михась.

— А хто ж іще! Аби не той богатир, то пропали б ми з тобою ні за цапову душу. І Троянів Ключ пропав би з нами…

— Так бісуркані ж нечиста сила! — каже Михась. — Хіба здужали б вони Троянів Ключ відняти?

Зітхнув характерник.

— В тім то й річ, — каже, — що нечиста сила вони… Є, сину, нечиста сила, а є злий дух. Нечисть — се люде, котрі Чорнобогові служать, а злий дух — то поріддя пекельне: нави, чорти, біси, змії та ще багато дечого… Відьми, чарівниці й бісуркані до людей належать, то не страшний їм Дажбожий Ключ.

— То, значить, бісуркані — се нечиста сила, а чорти — злий дух? — перепитав Михась.

— А певно! Се люде вже забулися та нечистю й тих, і тих узивають, а за ними і я повторюю…

— Так і Мурмило людиною є, а Троянів Ключ не годен одняти!

Похитав головою характерник.

— Запродав він душу Триглавові, то зробився чортом! Не людина то вже…

Замислився малий козак.

— Стільки того лиха не землі… нехай Господь милує! — каже урешті.

— На те й козаки і Січа Запорозька, — каже характерник, — щоб теє лихо одвертати! Спи вже, а то завтра в сідлі дріматимеш.

Михась і послухався. Укрився з головою, бо комарі так і дзижчали кругом, та й заснув, як убитий.

IV

Ще тільки сіріти почало, як осідлали вони коней і за півгодини полишили о ліву руч Дзвонецький поріг.

— Гарні тут місця, — каже характерник, — звіра і риби подостатком… Живуть у сім краю козаки зимівниками, та ліпше, щоб не бачив нас ніхто!

Та й ударив коня нагайкою. Погнали вони учвал, аж вітер засвистів у вухах. Вже сонце височенько підбилося над росяними полями, як почулося з Дніпра лолотіння води, що біжить поміж камінням. Під’їхали ближче, й побачив Михась забору, що, мов зуби, вищирилася посеред Дніпра, а обабіч, коло правого берега й коло лівого, дві скелі величезні.

— Отсі камені,— каже характерник, спинивши коня, — звуться Богатирі… Кажуть, жили тут два брати-велети. Якось не помирилися вони, почали кидатися один у другого скелями… от одного брата і вбило. Засмутився другий і пішов геть із цих країв…

— І де він тепер? — питається Михась.

Зареготався Обух.

— Та казка то, сину… Насправді було все не так, се вже люде вигадали тих богатирів. А камені сії Дажбог із Чорнобогом накидали…

— Як се?

— Як ішов ото Господь на Київ, то зійшлися вони отут на Дніпрі — Триглав з лівого боку, а Батько Троян із правого. От Дажбог і каже свому братові: «Пусти мене на той берег, бо я хочу козацький люд тут заселити і Вкраїну засновати!» А клятий і каже: «Ні, се я тут своїх поплентачів осаджу, щоб служили мені вірою й правдою». — «Що ж, — каже Господь, — давай силою поміряємося… хто далі камінець закине, той і на лівому березі пануватиме». Одламали кожен по скелі здоровезній. Жбурнув клятий Триглав — і не докинув, гепнув той камінь у воді та й досі ото стримить із води. А кинув Дажбог свого — та й перелетів він усенький Дніпро, мало Чорнобога не поцілив. Плюнув клятий і пішов собі