Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Ого-го-го-го-го! — заревів штукар і знову правує на них ту зміюку. Мов блискавиця, майнула вона понад скелею та й шугонула увиш.

— А що, — гукає Мурмило ізгори, — попався, клятий недолітку! Нічого, здере із тебе шкуру мій пан і сіллю посолить! Голову з плечей зніме і кварту з неї учинить, щоб горілку пити! За гак ребром зачепить, та й будеш висіти, поки світ знову стане молодий!

А нечисть уже й під скелею. Похолов Михась, як зблизька побачив тих відьом, кощавих та висхлих, наче мерці. Всі у сорочках, гаптованих чорною та червоною заполоччю, на шиях намиста з людських зубів, а руки й ноги живими гадюками оповиті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів малий козак. — Матер Божа, пречиста Ладо!..

— Ну що ж, сину, — каже характерник, дістаючи мушкета, — видать, дорозі нашій тут край настав… Давай же ж покажемо пекельникам, що запорожці не лише живуть по-козацькому, а й умирати вміють як лицарі!

Зняв Михась шапку та й кинув її додолу.

— А що, — каже, — тут балакать! Раз мати народила — раз і погибати!

Та й висмикнув шаблю з піхов.

Тут і тихо зробилося. Прислухався малий козак — і вітрюган ущух, наче ножем його відтяло, і Ненаситець раптом замовк, і відьми з чортами наче вдавилися ураз. Характерник уже було мушкета до плеча приклав, та так і завмер, зиркнувши через плече.

— Матінко Божа!.. — видихнув він урешті.— Що се?!

А Михась іще нічого й не второпав.

— Де? — питається.

Обух мушкета поволі опустив і кивнув, показуючи на той бік Дніпра.

Озирнувся малий козак і очам своїм не вірить: із Дикого Поля виїжджає богатир на білому коні. Височенний він мов дзвіниця, в руках ратисько грубелезне та довге, а вбраний у панцир зі срібними бляхами. Помалу ступає його кінь, а богатир наче й не бачить, що на тому березі коїться, — ось непоквапом під’їхав до берега, поволеньки забрів у Дніпро та й простує собі через Ненаситець. Дивиться Михась, коли ж вода у Дніпрі геть стала — оголилося підводне скелля, і сухо стало, мов у полі. Їде лицар порогом, а чорти з чортенятами так і розбігаються з-під копит його жеребця. От дістався він правого берега, і допіру ступив його кінь на кручу, як пороснули урозтіч відьми-бісуркані, наче вітром їх здмухнуло, — ані жодної душі не лишилося.

— Не ворушися!.. — тихо каже характерник, взявши Михася за руку. — Се мара…

Завмер малий козак і не дихає. Поминув їх богатир, замислено дивлячись перед собою, і попростував у поле. А на овиді вмить хмари розійшлися і виглянуло вечірнє сонце, що вже ховалося за крайнебо.

Стрепенувся характерник та й каже Михасеві:

— А тепер — на той бік, хутко!

— Як се? — питається малий козак.

— Не питай, а жеребця бери мерщій — і за мною!

Та й ухопив коней за повід і потяг притьма униз.

Спустилися вони зі скелі та й подалися через пороги, де ото лицар щойно проїхав. Веде Михась свого жеребця й роззирається наполохано — ану ж бо рине зараз Дніпро, то змете їх ураз! Тільки стоїть вода перед порогом, і небо у ній відбивається, немов у свічаді. Й тихо-тихо, як перед кінцем світа.

— Хутчій, хутчій! — каже характерник, а сам через плече зиркає.

— А що? — питає Михась.

— Дніпро зараз рушить, от що!

Насилу добрели вони до берега, як ожила вода, поповзла поміж камінням, наче розплавлене шкло, побігла тоненькими струмочками, задзюрчала, залолотіла, заголосила, падаючи з лави на лаву, з уступа на уступ; спотикаючись та збиваючи ноги об скелля, видряпався Михась на берег, уперся і щосили потягнув до себе жеребця, що хоркав та озирався назад переляканим оком; і допіру він затягнув його на кручу, як зі страшенним гуком обвалився Дніпро на пороги, бурхнув зеленою хвилею, що підлетіла вище од найвищих скель, геть обіллявши Михася з характерником, задвигтіла земля, заревів Ненаситець, аж на сто верстов стало чути його, — а Обух на коня вискочив і каже:

— Погнали звідсіля, хутчій!

До самого смерку мчали вони, не зводячи духу, що з коней і мило вже почало падати. Як сонце геть сховалося за обрієм, доїхали до Вороної річки та й звернули у поле, подалі од Дніпра.

— За сею річкою тут-таки і Дзвонецький поріг, — каже характерник. — Треба було б його минути ще за дня… ну, та Господь милостивий!

— А то чом? — питає Михась.

— Ждуть нас там уже чорти не дождуться! Але дуля їм дістанеться…

Як надибали затишну галявину поміж верб, то Обух коня спинив і звелів розкладати багаття.

— А що ж воно ото за диво таке було коло Ненаситця? — питається Михась, як вони вже повечеряли.

Помовчав характерник.

— Чув я про сеє