Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Токай-іхто скакав видолинками, намагаючись не відхилятись від обраного напрямку, іноді перетинав гребені горбів, а навколо нього у світлі зимового сонця, що почало вже сходити, тяглися буро-сірі рівнини, які дедалі ставали голіші й убогіші. Він наближався до Bad Lands — пустельного краю на південний схід від Чорних гір. Тут земля вже була кам'янистою. Токай-іхто їхав далі й далі. Опівдні він дав коневі перепочити. Тварина вгамувала спрагу і трохи попаслась, а Токай-іхто з'їв останню жменьку пемікану, що дав йому з свого запасу Шеф де Лю. Раптом він знову відчув наближення гарячки. Він ненавидів її, ненавидів свою хворобу, наче ніж, якого ворог встромив йому в тіло, і всіма силами намагався її перебороти.

Пополудні самотній вершник досяг голої місцевості, на якій бовваніли круті бескиди. Очі дакоти шукали обриси скель, що за описом Шефа де Лю мали вказати йому на близькість табору Ведмежого братства. Він побачив велику розколену стрімку скелю і зупинився. Мета його подорожі вже, певно, недалеко. Він мусив оглянути місцевість. Найкраще було вилізти на цей шпиль.

Дакота погнав буланого до підніжжя стрімкої скелі, залишив його там з Огітікою, а сам видерся на її вершину, спритно використовуючи ледве помітні виступи і заглиблення. Діставшись до гребеня, він спинився і почав роздивлятися навкруги. Хоч він і був у незручному положенні, проте на всі боки перед ним відкривалася чудова перспектива.

Поблизу Токай-іхто помітив серед пустельної рівнини мілке водоймище, мабуть, залишки висохлого потоку. Подекуди воно затяглося тоненькою кригою. Навколо води тулилося кілька наметів, на східному боці стояв табун коней. У цілковитій тиші, що панувала навкруги, чулося виття голодних собак у селищі. Він побачив поодинокі постаті чоловіків, жінок та дітей, але не міг їх впізнати. Вони вешталися туди й сюди; дехто носив воду, інші ніби чогось виглядали.

Це, певно, було селище Ведмежого братства. Між скелею, на вершину якої видряпався Токай-іхто, і наметами простяглось невисоке підвищення. Дакота вирішив використати його як ближчий спостережний пункт. Він залишив коня і собаку за скелею, а сам крадькома поповз далі. На гребені пагорба ліг у пісок і почав пильніше спостерігати за селищем.

Він знову побачив чотирьох дітей, яких помітив ще раніше. Це були дві дівчини і два хлопчики. Вони вовтузились біля купи консервних коробок. Північний вітер доніс до Токай-іхто сморід: тхнуло від коробок. У них було зіпсоване м'ясо. Діти збудували з коробок три піраміди, і саме так, що кожний, хто приходив з півдня, тобто з боку агентства, неодмінно повинен був побачити ці коробки і відчути сморід. Це було привітання табірній поліції або іншим уповноваженим Червоного Лиса.

Недалеко від дітей працював самотній чоловік. Він збирав каміння на клапті землі і зносив його на купу. Робота була важка, і їй не було видно кінця-краю, бо сама земля тут, здається, складалася лише з піску й каміння. Біля одного з наметів на південному боці маленького водоймища лежала купка деревини. І не дрова, і не хмиз. Токай-іхто намагався розглядіти, що б воно могло бути. На цій купі начебто лежало зняте з воза колесо.

Собаки з виттям і гарчанням сперечались за рештки кількох трупів здохлої худоби. Ніде не було чути пісні, звуків флейти, ударів бубна. Мертва тиша панувала в селищі голоду й поневолення.

Токай-іхто зачекав ще трохи. Він упізнав чоловіка, що збирав каміння. Волосся його кучерявилось, атлетична постать помітно схудла; чоловік шкутильгав. Це був Хитрий Бобер, його вірний друг, що відважився на марну спробу звільнити свого вождя. І дітей впізнав Токай-іхто: обох ватажків Молодих Собак Гапеду і Часке і подружок Грозову Хмару та Ящірку. Токай-іхто ще почекав. І коли довгий час більше ніхто не з'являвся біля наметів, він закричав по-воронячому.

Бобер глянув угору, шукаючи очима птаха, діти теж підвели голови. Хоч вони і здивувались, не побачивши ніде ворони, проте не здогадались, що цей крик — лише наслідування. За колишнього вільного життя вони б, напевне, виявили більше обережності, але тепер на них найшло отупіння.

Запона на одному з наметів одхилилася. Це був намет Четансапи. Звідти вийшла дівчина. Її волосся, коротко підрізане на знак жалоби, сягало лише до плечей. Дівчина прислухалась. Невже вона почула крик? Мабуть, почула і зрозуміла його. Як упевнено пішла вона на південь від наметів, у напрямі до пагорба, на якому лежав Токай-іхто. Він уже виразно бачив її риси. На Уїнону голод теж наклав свій відбиток. Ще більшими, ніж звичайно, здавалися її очі на змарнілому обличчі. Але постава дівчини лишалась гордою і прямою, як і раніше, і виражала скорботу, що не потребувала жалісного співчуття.

Вона піднялася на гребінь пагорба. Вітер обвівав її.

Токай-іхто підвівся і ступив до сестри. Мовчазним, як і прощання, було побачення дітей Маттотаупи.

Поволі спускалися вони удвох схилом до селища. Це була коротка і разом з тим довга дорога. В очах Уїнони блищали сльози — перші сльози від часу розлуки з братом.

Обоє підійшли до Бобра; він припинив свою роботу і глянув на них.

— Токай-іхто! — Чапа провів рукою по очах, ніби хотів упевнитись, що це не сон.

— Ходи сюди, у намет Четансапи.

Безмовно дивилися діти услід маленькій групі, що зникла в наметі Чорного Сокола.

Токай-іхто, увійшовши з Чапою та Уїноною у велике тіпі, почав зараз же шукати очима в сутінках Чорного Сокола. Але його там не було. Молодий вождь упізнав лише Монгшонгшу, дружину Чорного Сокола. Вона сиділа в глибині намету з скорботним, застиглим виразом обличчя і безперестану гладила рукою дитячу колиску, повну чорного пір'я… На ободі, припасованому в головах колиски для захисту дитячої голівки, ще висіли забавки, якими гралися дитячі рученята. Чорне пір'я означало, що дитина Монгшонгші вмерла.

Токай-іхто і Бобер примостилися біля вогнища. Уїнона підійшла