Гробниця - Кейт Мосс
Видершись на стілець, служниця вбрала Леоні спочатку в нижню спідницю, а потім — у сукню. Спадаючи складками, що мерехтіли, наче морські хвилі на сонці, зелений шовк приємно холодив тіло.
Зіскочивши зі стільця, Маріета зайнялася застібками, потім, сівши навпочіпки, стала поправляти край сукні, а Леоні тим часом розправляла рукави.
— Яку вам зачіску зробити, мадемуазеле?
Леоні сіла за туалетний столик. Схиливши голову набік, вона взяла товстий жмут своїх кучерів, обкрутила його навколо долоні й підняла до маківки.
— Ось так.
Вона відпустила волосся й підсунула до себе маленьку шкатулку з коричневої шкіри, де тримала свої прикраси.
— Тут у мене черепахові гребінці з неоправленими перлинами, які пасують до намиста й сережок, що їх я хочу вбрати.
Маріета працювала швидко, але обережно та вправно. Зафіксувавши застібку у формі платанового листка й начепивши на шию Леоні перлове намисто, вона зробила крок назад, щоб помилуватися своєю роботою. Леоні довго вдивлялася в переносне люстерко, перехиливши його так, щоб бачити себе всю. Побачене втішило її, і вона задоволено посміхнулася. Сукня — ні занадто скромна, ні занадто екстравагантна для вечері у вузькому колі — сиділа добре. Яскраві очі світилися захватом, а колір обличчя був просто прекрасний — ані вельми блідий, ані надмірно рум’яний.
Знизу почулося деренчання дзвоника. Потім відчинилися двері: то прибули перші гості.
Дівчата перезирнулися.
— Які рукавички вам більше до вподоби — зелені чи білі?
— Зелені з оторочкою, — відповіла Леоні. — У шафі в коробці з капелюхами лежить віяло приблизно такого самого кольору.
Коли Леоні була вже цілком готова, вона прибрала свою скриньку з прикрасами і взулася в зелені шовкові туфлі без підборів.
Маріеті аж дух забило від захвату.
— Ви така вродлива, немовби намальована, мадемуазеле! — вихопилось у неї.
Вийшовши зі своєї кімнати, Леоні почула гучний шум, що линув знизу, і від несподіванки аж заклякла. Підступивши до балкону, вона обережно зиркнула вниз, у залу. Слуги, вдягнуті у взяті напрокат лівреї, виглядали шикарно, і це підкреслювало урочистість події. Зобразивши сліпучу посмішку та ще раз перевіривши, чи добре сидить на ній сукня, Леоні, тремтячи від хвилювання, зійшла вниз, щоб приєднатися до гостей. На вході до вітальні Паскаль гучним і чистим голосом назвав Леоні, але потім трохи зіпсував урочистий ефект, підморгнувши їй, коли вона проходила повз нього.
Біля каміна стояла Ізольда й розмовляла з якоюсь молодицею, що мала нездоровий колір обличчя. Поглядом вона запросила Леоні підійти до них.
— Мадемуазель Денарно, дозвольте відрекомендувати вам мою племінницю Леоні Верньє, доньку сестри мого покійного чоловіка.
— Дуже втішена, мадемуазель Денарно, — чемно мовила Леоні.
Під час короткої розмови з’ясувалося, що мадемуазель Денарно є незаміжньою сестрою мосьє, котрий допомагав Леоні й Анатолю переносити багажу Куїзі того дня, коли вони приїхали. Сам же Денарно помахав рукою, помітивши, що Леоні дивиться на нього з іншого кінця кімнати. Вона дізналася, що ця жінка працювала економкою в кюре з Рен-ле-Шато, якому доводилась далекою родичкою. «Іще одна велика родина», — подумала Леоні, пригадавши, як два дні тому за вечерею Ізольда розповідала, що отець Соньєр мав одинадцять братів і сестер.
Її спроби розпочати розмову наштовхнулись на холодну непривітність гості. Хоча мадемуазель Денарно, мабуть, була не старшою за Ізольду, на ній була скромна сукня з важкої парчі, яка більше пасувала б жінці, удвічі старшій за віком, а також жахливо застарілий та немодний турнюр — такі в Парижі не носили вже кілька років. Контраст між нею та господинею був просто разючим. Вони відрізнялись, як небо та земля. Ізольда накрутила дрібненькі кучері й зафіксувала їх високо на голові перловими шпильками та гребінцями. Її золотиста тафтова сукня й кремова шовкова загортка виглядали, на думку Леоні, не гірше за речі з найостаннішої колекції Шарля Ворта. Убрання було гаптоване блискучими нитками сріблясто-металевого кольору. На шиї Ізольди покоїлась горжетка з тієї самої тканини, що й сукня, а на ній красувалася перлова брошка. Коли жінка розмовляла й рухалась, її сукня, відбиваючи світло, мерехтіла й переливалася.
Леоні полегшено зітхнула, побачивши Анатоля, котрий стояв біля вікна, курив і про щось розмовляв із доктором Габіньйо. Перепросивши, вона прослизнула повз купки гостей і опинилася коло цих двох паничів. На підході до них її привітав запах сандалового мила, олії для волосся та свіжовипрасуваного вечірнього костюма; Анатоль зрадів, побачивши її.
— Леоні!
Обійнявши сестру за талію, він міцно притиснув її до себе.
— Нічого казати — виглядаєш ти просто чарівно. — Відступивши на крок назад, Анатоль дав змогу докторові взяти участь у розмові. — Ґабіньйо, ви пам’ятаєте мою сестру?
— Аякже, пам’ятаю, — стримано вклонився доктор. — Здрастуйте, мадемуазель Верньє. Я приєднуюсь до компліментів вашого брата.
Леоні спалахнула чарівливим рум’янцем.
— Як багато гостей! — зауважила вона.
Анатоль коротко розповів їй про кожного з них.
— Пам’ятаєш метра Фроміляжа? А то — Денарно зі своєю сестрою, вона допомагає йому прибиратися й готувати їжу.
Леоні кивнула.
— Тітка Ізольда їх уже відрекомендувала.
— А он — Беренже Соньєр, парафіяльний священик з Рен-ле-Шато, приятель нашого покійного дядька.
Із цими словами Анатоль показав на рослого та м’язистого молодика з високим чолом і вольовими рисами обличчя. Чорна священицька мантія явно дисонувала з його статурою.
— Начебто приємний парубок, — вів далі Анатоль, — хоча видно, що тривіальності його мало цікавлять. — Він кивнув на доктора. — Його більше цікавили медичні студії Ґабіньйо, аніж звичайний набір світських банальностей, які запропонував йому я до обговорення.
Ґабіньйо всміхнувся, підтверджуючи правдивість сказаного.
— Соньєр — чоловік винятково поінформований у всіх галузях. Він має невситиму жагу до знань. Увесь час про щось розпитує та про щось дізнається.
Погляд Леоні затримався на священикові, а потім перемістився на інших гостей.
— А що це з ним за пані?
— То — мадам Буск, далека родичка нашого покійного дядька. — Анатоль стишив голос. — Якби Ляскомб не вирішив одружитися, то вона успадкувала б Домен де ля Кад.
— Однак вона все ж прийняла запрошення на вечерю?
Анатоль кивнув.
— Стосунки між мадам Буск та Ізольдою навряд чи можна назвати родинними, але вони принаймні тримаються в рамках пристойності. Вони іноді роблять одна одній візити. А Ізольда взагалі в захваті від неї.
Тільки зараз Леоні помітила високого худющого чоловіка, що стояв трохи далі від їхньої невеличкої групи. Вона напівобернулася, щоб його роздивитися. Чоловік був одягнений екстраординарно — у
