Гробниця - Кейт Мосс
Леоні простежила за його поглядом.
— Це ви про панотця Соньєра?
Беяр удав, що не почув її.
— Ці гори й долини, ці камені й ліси — а також дух, котрий дав їм життя, — існували задовго до того, як сюди прийшли люди та спробували висловити суть древніх явиш, за допомогою своєї мови. У тих назвах, що їх ви згадували, відобразилися наші страхи.
Леоні замислилась над його словами.
— Але я не впевнена, що ви відповіли на моє запитання, мосьє Беяр.
Він поклав руки на стіл. Леоні побачила на їхній блідій шкірі голубі вени та старечі коричневі плямки.
— Є дух, котрий живе в усьому. Ось ми з вами сидимо за столом у будинку, якому кілька сотень років. За людськими мірками він солідний і давній. Проте він стоїть на місцині, чий вік обчислюється тисячами й тисячами років. Наш вплив на всесвіт — це не більше, як шепіт, і по всьому. Його фундаментальні властивості, його суперечливий характер світла й тіні, були визначені за багато тисяч років до того, як людина залишила на ній свої перші матеріальні сліди. Духи тих, хто пішов із життя раніше від нас, нікуди не поділися, вони — скрізь і довкола, вони включені в схему всесвіту, у його музику, якщо хочете.
Леоні зненацька відчула, як її лихоманить, і приклала руку до лоба. Утім, на її подив, він був липкий і холодний на дотик. Кімната колихалась, оберталась і змінювала обриси. Свічки, гості, слуги — усе розпливлося, втратило чіткі обриси й погойдувалося туди-сюди перед її очима.
Леоні спробувала повернути думки до теми, що її вони обговорювали, і відсьорбнула вина, щоб угамувати свої нерви.
— Музика, — мовила вона, і її голос долинув наче звідкись іздалеку. — А що ви скажете про музику, мосьє Беяр? — Вона побачила, як змінився на мить вираз його обличчя, і їй здалося, що він якимось чином збагнув невимовлене запитання, що крилося за її словами: — Чому мені, коли я сплю або входжу до лісу, чується у вітрі якась далека музика?
— Музика — це вид мистецтва, що полягає в певному впорядкованому розташуванні звуків і тиші, мадемуазель Леоні. У наш час ми звикли дивитись на неї як на розвагу, приємне заняття, але музика — це щось набагато більше. Уявіть собі натомість знання, виражене у звукових термінах, тобто в мелодії й гармонії; за допомогою ритму, себто темпу й розміру; за допомогою якості звука, тобто його тембру, динаміки й структури. Висловлюючись простіше, музика — це особистісна реакція на коливання, на флюїди.
Леоні кивнула.
— Я десь читала, що в певних ситуаціях музика здатна забезпечити зв’язок між нашим світом та сусіднім. Що індивідуум може потрапити з одного виміру до іншого. Як ви гадаєте, чи є якась правдоподібність у цих твердженнях, мосьє Беяр?
Він глянув їй у вічі.
— Немає такої схеми, придуманої людиною, яка б уже не існувала у світі природи, — відповів він. — Усе, що ми робимо, бачимо, пишемо, занотовуємо, усе це — лише відлуння глибоких і потаємних процесів, що відбуваються у всесвіті. Музика є невидимим світом, котрий став зримим за допомогою звука.
Леоні відчула, як серце її схвильовано тьохнуло й стислося. Вони поступово наближались до осердя проблеми. Від самого початку розмови Леоні відчувала, що настане той єдиний момент, коли вона зможе розповісти про те, як знайшла сховану в лісі каплицю, до якої її привели натяки на сокровенні таємниці, що їх вона вичитала в книжці. Такий чоловік, як Одрік Беяр, обов’язково її зрозуміє. І розкаже їй те, про що вона хотіла дізнатися.
Леоні набрала повні груди повітря.
— Що ви знаєте про карти Таро, мосьє Беяр?
Вираз його обличчя не змінився, але погляд умить став настороженим.
І дійсно, таке враження, що він чекав на це запитання.
— Скажіть мені, мадемуазель, — нарешті мовив старий, — ваше запитання якось пов’язане з темою, котру ми щойно обговорювали? Чи не пов’язане?
— І те, й інше, — відповіла Леоні, відчуваючи, як спалахнули її щоки. — Утім, я питаю тому, що… тому, що в бібліотеці мені трапилась одна книга. Вона написана в дуже застарілому стилі, слова якісь малозрозумілі, однак у них було щось таке, що… — Леоні замовкла. — Я майже певна, що здогадалася про їхній справжній сенс.
— Кажіть далі.
— У цьому тексті стверджувалося, що він є розповіддю про справжні події; він був написаний… — Вона перервалася, немов побоюючись розголошувати дійсне авторство книги.
— … Написаний вашим покійним дядьком, — сказав Беяр і всміхнувся, побачивши на обличчі Леоні чимале здивування. — Я знаю про існування цієї книжки.
— Ви читали її?
Старий кивнув.
Леоні полегшено зітхнула.
— Автор, себто мій дядько, розповідав про музику, уплетену в тканину тілесного світу. Стверджував, що певні ноти мають здатність викликати духів. А карти Таро він також пов’язував як із музикою, так і з конкретним місцем. Зображені на них фігури оживають тільки в процесі спілкування двох світів. — Леоні помовчала. — У тій книзі йшлося про гробницю та про подію, яка одного разу там сталася. — Вона підвела голову й подивилася старому просто у вічі. — Ви не чули розповідей про такі події, мосьє Беяр?
Він спокійно витримав її прискіпливий погляд.
— Так, чув.
На початку розмови Леоні вирішила приховати факт своєї експедиції до гробниці, але під уважним і проникливим поглядом старого чоловіка зрозуміла, що це неможливо.
— Я… я знайшла її, — стиха мовила вона. — Гробниця розташована на сході, на узвишші в лісі.
Леоні повернула своє розпашіле обличчя до розчиненого вікна. Раптом їй страшенно закортіло вискочити надвір, подалі від свічок, розмов і спертого повітря добре натопленої кімнати. Несподівано її пройняв дрож: їй здалося, що позаду неї стала якась примара.
— Я це знаю, — сказав старий. Він замовк, трохи почекав, а потім додав: — І, наскільки я розумію, ви хочете стосовно цього щось у мене спитати?
Леоні відвернулася від вікна та глипнула на нього.
— Над входом у гробницю є напис.
І вона переказала, як могла, важковимовні незнайомі слова:
Aici Іо tems s’en, va res I’Eternitat.
Беяр усміхнувся.
— Ви маєте гарну пам’ять, мадемуазель.
— Що означають ці слова?
— Сам текст дещо неточний і спотворений, але сенс його такий: «Звідси, з цього місця, час лине у вічність».
На мить їхні очі зустрілися.
